Я перечитувала записи — так, найімовірніше саме так. Бідний чудовий старий, який втратив усіх, саме "а мені спинив свою душу. Чому на мені? Невже через ім'я? Це довге "і" в слові "Ніна"...
А ніколи ж нічим жодного разу не дав він мені зрозуміти, що я означаю для нього більше за інших. Ні поглядом, ні словом. Його почуття (якщо я права в своїй догадці) було таке таємне, таке невиявлене, що його ніби й зовсім не було. Якби не випадок, що поставив мене на чолі комісії, про нього просто ніхто б не знав...
Так чи інак — я була винна. "Не забувайте його",— просила Ніна Пилипівна. Цього прохання я не виконала. Взагалі різка з людьми я й з ним була інколи різка, роздратована. Думала про нього тільки тоді, коли він був у полі зору, і то не завжди. А в його відсутність і зовсім не думала. Він якось сам собою розумівся, сидів у своєму образі, як у фортеці...
Зате тепер, після його смерті, я думала про нього майже безперервно. З одного боку, на мені була відповідальність за спадщину. Крім того, якийсь моральний обов'язок. Я не знала, як правильніше зробити. За складом характеру мало схильна до вагань (як правило, рубаю з плеча), я стала нерішуча, обачлива, ніби успадкувала від Емема його основну рису.
Ну добре. Особисті записи, не призначені, як він сам писав, "для чужого погляду", я зібрала в одну папку й вирішила нікому не показувати. Адже реєстрового опису паперів ніхто не робив. А як бути з іншими матеріалами?
З "наукових аркушів" я сяк-так склала невелику статтю. Зміню позначки, і вона цілком зійде за щось нове: посмертні збірники мало хто читає.
Ще я відібрала пачку аркушів з розмірковуваннями про вищу освіту, про навчальний процес; вони в якійсь мірі могли становити загальний інтерес, хоча багато думок у них були суперечливі.
От і все... Невже так і обмежитись кількома сторінками, які вдалося зібрати? Чи, може...
Уже давно в мене щодо цього почала ворушитися думка. Спочатку я відкинула її, та вона все лізла й лізла. Справа в тому, що в мене здавна лежала одна незакінчена робота (або, користуючись кафедральним жаргоном, "виріб"), довести яку до кондиції в мене"не було ні часу, ні бажання. До моєї теперішньої тематики вона не примикала, а до колишньої я сама збайдужіла, переконавшись у її міщанській обмеженості. До того ж мені цілком вистачало поточних справ (два нових курси, плюс курсові роботи, плюс дипломники, це не беручи до уваги аспіранта, який невідомо як, сам по собі до мене прибився). Отже, "виріб" так і лежав кілька років без руху.
А що, коли взяти його, доопрацювати, переписати в старомодному стилі та й видати за працю Миколи Миколайовича? Все-таки краще, ніж нічого.
Роздумуючи про це, я ніби роздвоювалася. Так чи ні?
Якби запитати самого Миколу Миколайовича — звичайно, ні! Він би розгнівано підскочив на своїх коротких ніжках, якби про це дізнався. Він гребував навіть співавторством, ніколи не ставив свого імені на роботах, виконаних за його ідеями, під його керівництвом. Рідкісна в наші дні манера. Більшість керівників, ганяючись за кількістю публікацій, не схильні дарувати своїх ідей. Емем — не так, він відмовлявся навідріз, як би його не вмовляли поставити своє ім'я на роботі поруч з іменем виконавця. А втім, він не вів рахунку своїм ідеям і часто їх забував (як я переконалася на прикладі моєї власної дисертації). Хтось мені розповідав, що Петро Ілліч Чайков-ський також не пам'ятав своїх творінь і інколи, прослухавши свій власний романс, казав: "Як чудово! Хто це створив?" От саме таким був Емем.
Отже, він був би різко проти моєї ідеї. Чому ж тоді вона мене так невідчепно переслідувала? Ніяким лицарством чи самопожертвою тут і не пахло — простий егоїзм і марнославство. Мені нестерпно було уявити собі, як я, голова комісії (і, власне, єдиний її член), буду доповідати на кафедрі про результати своїх розшуків. Кілька жалюгідних сторінок, нічого нового... Я так і бачила іронічні посмішки молоді, яка прийшла на кафедру недавно і не знала, що таке Емем. Мій "виріб" не бозна-що, а все-таки щось нове...
І ще одне міркування: все-таки в мене не було спокійно на душі з приводу перетинання наших з Емемом результатів. Можливо, він одержав. їх раніше за мене. Моя диявольська гордість не хотіла з цим миритися. А тут мені траплявся випадок якось поквитуватися за цим рахунком... Найменше це схоже було на великодушність.
Все ще перебуваючи в нерішучості, я про всяк випадок розшукала й прочитала ту мою давню роботу. Враження гидке: якою ж я була ідіоткою! Так ломитися у відчинені двері! Тепер, читаючи, зметикувала, як можна було б це зробити зовсім інакше, в загальнішому плані, і захопилася. Все-таки недаремно прожиті роки: по-новому все виходило досить доладно і мені самій сподобалося...
Цікаво виходить із своїми працями, принаймні у мене. Найостаннішу, як правило, любиш. До передостанньої ставишся критично. Давні читаєш з ненавистю і соромом. Не те щоб там були помилки — це було б іще півбіди! — жахлива бідність концепції. По суті, я малоздібний науковий працівник, треба відверто в цьому зізнатися. Втім, усі ми на кафедрі пігмеї в порівнянні з Емемом у період розквіту. Цікаво, що він відчував, перечитуючи свої давні роботи? Боюся, що заздрість.
Не дай боже заздрити самому собі в минулому...
Тим часом на кафедрі сталися події. Майже одночасно пішов Кравцов (на посаду завкафедрою в іншому інституті) і з'явився наш новий завідуючий.
Ректор інституту привів до нас на кафедру і відрекомендував:
— Товариші, знайомтеся: ваш новий завідуючий професор Флягін Віктор Андрійович. Прошу любити й шанувати.
Флягін віддав нам загальний уклін, ледь нахиливши голову, ніби від запотиличника. Був він високий, худий, в окулярах, з єзуїтською посмішкою і одразу ж нам не сподобався. Пірчасті рештки волосся стирчали на його вузькій голові, створюючи враження не до кінця обпатраної птиці. Ще не старий, років сорока п'яти — сорока семи...
— Професор Флягін,— вів далі ректор,— відомий спеціаліст у вашій галузі. Я впевнений, всі ви читали його праці, наприклад... Вікторе Андрійовичу, як називається ваша основна праця?
— Основної праці в мене ще немає,— усміхаючись, відповів Флягін,— і взагалі відомим спеціалістом мене назвати не можна.