Флягін вийшов. Що тут почалося! Загули, забурчали, закричали.
— Нечувано! — сказав Терновський, струшуючи крейду зі свого рукава.— Жандарм, та й годі!
— Товариші, а він, часом, не псих? — запитала Стелла Полякова.
— Тварюка він, а не псих! — загорлав Співак.
— Так, мабуть, ви маєте рацію. Тварюка,— погодився Радій Юр'єв.
Всі засміялися, так це було на нього не схоже.
— Я людина м'яка,— вів далі Радій.— У дитинстві я був вундеркіндом. Коли потрапив в армію і мене лаяли матом, я не розумів, що це значить. Але, знаєте, в даному випадку...
— Охоче б вилаялись? — підказала Елла.
— Саме так.
Льова Маркін продекламував співуче:
— "Витерпів стільки російський народ,— витерпів ще і дорогу залізну, витерпить все, що господь не пошле..."
— Досить цитат! — крикнула я і одразу пошкодувала за свою різкість: Льова хворобливо скривився (тисячу разів даю собі слово бути з ним м'якшою і не витримую).
Паша Рубакін сказав:
— Ні, знаєте, він не такий уже й поганий. Мені подобається його фанатизм. Історію взагалі роблять фанатики: Жанна д'Арк, Савонарола...
— Нехай би він робив історію де-небудь в іншому місці,— буркотливо сказав Терновський.
— Якщо цей Савонарола прив'яже мене мотузкою до робочого місця,— мовила Елла Денисова,— я на зло йому погано працюватиму. Рабовласницький лад занепав через низьку продуктивність праці.
— Цьому типу рішуче однаково, яка в нас буде продуктивність праці,— сказав Співак.— Аби сиділи задом на своїй точці.
Одне слово, новий завідуючий був прийнятий кафедрою в штики (особиста думка Паші Руба-кіна не береться до уваги, та він і сам на ній не дуже наполягав).
Конкретні заходи почалися другого дня. Лідія Михайлівна вивісила наказ (дацзибао — назвав його Маркін), яким наказувалося кожному викладачеві завести зошит обліку часу (за пропонованою формою). На столах були встановлені таблички (на зразок ресторанних "стіл зайнятий") з прізвищами викладачів і позначенням годин присутності. Оглядали ми ці таблички з острахом, як дика тварина оглядає пастку. На колишній стіл Емема також була поставлена табличка "Флягін Віктор Андрійович" з більш широкими, ніж у інших, годинами присутності. Особливо нас обурило зникнення голови витязя, яка стала за довгі роки ніби емблемою кафедри...
— Наказали викинути,— виправдувалася Лідія Михайлівна,— я занесла додому як пам'ять...
Отак і почалося наше нове життя "столозо-бов'язаних". Шуміти на кафедрі було заборонено, сміятися нам і самим не хотілося. Методичні розмови виносилися в коридор (з обов'язковим записом у щоденнику, скільки часу на них витрачено). Двієчники й дипломники більше на кафедру не допускалися, їх також приймали в коридорі на випадкових лавках, викинутих з аудиторій як непотріб. Мигтіли й галасували студенти, і тут-таки на рівні їхніх ліктів і стегон ішла переекзаменовка, консультація... Інколи вдавалося зайняти порожню аудиторію, звідки будь-якої хвилини могли вигнати (в інституті з аудиторіями було погано). Зате на кафедрі панувала священна тиша, яка порушувалася лише тоді, коли Флягін куди-небудь виходив (тут ми вже давали собі волю!): Відкрито проти нових порядків ("Аракчеєвські казарми!") виступив Семен Петрович Співак із притаманним йому темпераментом. Йому Флягін незворушно відповів:
— Не будемо гаяти часу. На черговому засіданні вам буде надане слово.
Одне слово, на кафедрі стало тихо, мертво й безплідно. Геть зник сміх. Раніше, коли ми жартували, галасували, так би мовити, базікали, і жити було легше, й працювати. Все частіше я згадувала міркування Емема про творчу силу сміху...
Треба віддати Флягіну належне: він не тільки з інших вимагав, але і з себе. Довгими годинами сидів за своїм столом з розгорнутими книжкою і конспектом, низько схилившись, ніби викльовуючи зі сторінок знання,— читав і строчив, читав і строчив. Очевидно, великих здібностей він не мав, але працелюбність його була нечувана ("працездатність", як сказав Льова Маркін). Будь-яка книга, за яку брався наш шеф, вивчалася ним завжди досконало, всі докази перевірялися до знака і відтворювалися в конспекті. Читав він дуже повільно, сторінок по вісім-десять на день, але читав доскіпливо. Святом для нього було знайти в книжці помилку...
— Науковий трупоїд,— відгукувався про нього Радій Юр'єв.
Жінки ремствували більше, ніж інші. Бувало, вони встигали в перервах між заняттями забігти до магазину, до перукарні; тепер це було виключено: відсиджуй.
Чергового засідання кафедри чекали з нетерпінням: усім хотілося виговоритися. Почалося воно з обговорення щоденників. Флягін знову поклав перед собою годинника й сказав:
— Часу на те, щоб прочитати всі щоденники, у нас не вистачить. Я вивчатиму їх поступово. А зараз ми застосуємо метод вибіркового контролю. Леве Михайловичу,— звернувся він до Мар-кіна,— вам надається слово для зачитання щоденника.
Маркін встав, смертельно серйозний, і почав:
— "10 лютого.
9.00—10.50— заняття згідно розкладу. 11.00 — 12.15 —думав над доведенням теореми 1.
12.15—14.00 — вивчав § 10 глави III книги В. Бол-тянського "Математичні методи оптимального управління". В доведенні леми заплутався.
14.00—14.10 — ішов у їдальню.
14.10—14.50 — Обідав. Водночас розмірковував про незрозуміле доведення..."
— Зупиніться,— сказав Флягін.— Якщо ви поставили собі за мету висміяти моє розпорядження, то цієї мети ви не досягли. Я знав, що зустріну тут опозицію. Люди взагалі чинять опір будь-якій спробі їх дисциплінувати. Ваш прийом — доведення до абсурду — тут недоречний. Кожному зрозуміло, що записувати в таких подробицях щоденно ви не будете, та я від вас цього й не вимагаю.
— А що ж ви вимагаєте? — кинулась Елла.
— Звіту про витрачений робочий час, саме робочий. Умивання, їжа і відвідування місць загального користування сюди не входять. Леве Михайловичу, замість того, щоб висміювати мої розпорядження, краще спробуйте знайти в них здорове зерно.
Він знову підвів необскубану голову і всміхнувся. І знову в цій усмішці промайнуло щось людське... "Біс його знає, що таке,— подумала я,— нема чого придивлятися до його посмішки".
В тому, що ми з Флягіним вороги, я ні на хвилину не сумнівалася. Волосся на мені ставало сторч, як на кішці під час зустрічі з собакою.