Як дмухнув Змій на гору, так і стала вона одразу олов'яною.
А за ними обома стежить, ховаючись у кущах, тітонька.
Стають супротивники на залізному току край урвища. Внизу бушує море, б'є прибій, накочуються високі хвилі з пінявими гребенями.
— Бий першим,— каже Змій.
— Ні, бий ти перший, бо ти у своєму зміїному царстві найстарший.
Засвистів у повітрі довгий батіг з восьмипудовим каменем на кінці, вдарив по залізному току, викресав іскри, а тоді ще раз як розмахнеться, як уперіщить Івана — мужицького сина,— так і увігнав його в залізний тік по кісточки.
— Я був колись пастухом і знаю — не так б'єш, Змію. Ось так треба.— Та як розмахнеться, як стьобане Змія,— одразу той по коліна угруз в залізному току.
Розлютився Змій, б'є знову Івана — вганяє його в залізний тік по коліна.
Ну, тримайся, Змію! — говорить розлючено Іван та як розмахнеться, як торохне Змія — увігнав його по пояс у залізний тік та й питається:
Скажи, Змію, де ти заховав суджену мою, Олену? Бо все одно я її знайду!
Не знайдеш. Я програв її в карти Водянику-Смерто-носцю. Там звікує вона свою молодість і життя.
Програв... у карти... мою суджену... Ну, злая сило, тримайся...
І як розмахнеться востаннє, як шарахне Змія ще раз батогом з восьмипудовим каменем,— той випустив батіг. Ледве вибрався з току Змій, хитнувся та й полетів з олов'яної гори просто в море.
А до майстерень Змія з радісним криком увірвалася тітонька, яка стежила за смертельним поєдинком, увірвалася, закричала:
Люди! Воля! Змія вбито!
Хто переміг його? Хто?
Коваль Іван — мужицький син.
Слава йому! Слава!..
Люди цілуються одне з одним, кричать:
— Слава Іванові — мужицькому сину! Слава ковалеві!
А Іван сидить на олов'яній горі, дивиться на шумливе море, сумно промовляє:
— Олено, щастя моє... Сонце моє!..
А море широке, шумливе, котить хвилі високі, розбиває їх на бризки об олов'яну скелю.
— Як тебе, Олено, визволити? Як потрапити до підводного царства?
І ось несподівано для Івана першим підлітає до нього кінь Добрян, б'є копитами об залізний тік, а слідом за конем з'являються сюди Іванові друзі.
А в цей час у підводному царстві Водяника-Смертоносця дівчина-Лебідонька несе їжу й питво на срібному підносі. Відчиняє перші двері, залізні,— нікого в кімнаті, відчиняє другі, срібні,— теж нікого. А як відчинила треті, золоті,— сидить Олена зажурена та засмучена, мички миче й співає:
Не зозуля в лісі затужила,
Не пташина в лузі голосила,—
То сестричка лист писала,
На чужину посилала
Та й до брата слізно промовляла:
"Брате милий, брате-соколоньку,
Ти покинув сестру-сиротоньку,
А я ходжу покликаю,
Як зозуля в темнім гаю..."
Схиляється Олена над мичками, плаче, а на неї з співчуттям і жалістю дивиться дівчина-Лебідонька.
Знову плачеш? Хіба тобі невідомо, що Водяник-Смертоносець не любить сліз? А вже прибув від нього гонець. Всесильний володар моря повертається з походу. Він везе •тобі, Олено, багаті подарунки.
Навіщо мені, Лебідонько, його подарунки, коли я не маю волі?
Правда.
Навіщо мені краса і розкіш підводного царства, коли .я не бачу, як світить сонце, як різними квітами й травами прикрашається земля, не чую пташиного співу.
— Є надія, Олено. Іван — мужицький син обіцяв здобути волю невільникам. І він здобув. Змія вже немає на світі. Раби його стали тепер вільними людьми.
То ж там, на горішній землі. Але як потрапить він сюди, в підводне царство?
Я чула, Олено, коли Водяник наказував своєму вістовому гостей скликати на весілля.
Олена з цікавістю, але й з тривогою слухає Лебідоньку.
А хто ж вона... його наречена... Знаєш?
Знаю.
Хто?
Ти, Олено! "З походу,— каже,— повернусь — справлятиму весілля".
Краще смерть!
Слухай мене, Олено. Я вже тут придивилася до всього, порядки їхні знаю. Велике горе впаде на твою голову, коли Водяник свою любов на гнів поверне.
То що ж робити? Що? Адже я люблю тільки Івана — мужицького сина. Без нього світ мені немилий. Без нього життя мені непотрібне.
—Все будемо робити, аби відстрочити весілля. Та ось заграли сурми. Дівчина-Лебідонька підбігла до вікна.
Чуєш? Ти чуєш, Олено?
Чую.
Це Водяник повертається. Зараз він буде тут. Швидше витри очі, вмийся.
Хай бачить він мою печаль. Хай знає про моє невтішне горе.
Ти його наречена.
Я його невільниця.
Приховуй свій настрій і думки. Не розкривай душі своєї перед ним. Я теж невільниця і ненавиджу його так само, як і ти. Будемо ждати Івана — мужицького сина. Може, прийде. Може, визволить нас. А зараз ходімо... Ходімо стрічати володаря підводного царства, бо може розгніватись. Ходімо!
І вийшли дівчата з палацу, дивляться: йде Водяник-Смертоносець. Супроводжують його воїни-тілоохоронники, а слуги несуть багаті подарунки. Зупинився Водяник перед Оленою.
Здрастуй, моє сонце ясне!
Здрастуй, Водянику-Смертоносцю!
Я бачу в твоїх очах сльози. Ти не любиш мене. Ти не слухаєшся мене.
Олена, схиливши голову, мовчить.
Сьогодні, в день мого народження, ми згуляємо весілля, і ти станеш водяною царицею.
Ні! — рішуче заявляє Олена.— Весіллю не бувати!
Ти, може, хочеш відкласти його на день, на два?
Краще вбий мене одразу. Воля для мене дорожча за життя.
Навіщо ж мені тебе вбивати, мою царицю, мою зорю ясну. Про тебе думав я у поході, коли здіймав бурю на морі, щоб потопити корабель. У моє підводне царство привіз я найкращих танцівниць. Нехай вони розвіють твою журбу, твій сум!
Плескає в долоні. З'являється слуга, шанобливо вклоняється.
— Музикантів і танцівниць покликати сюди!
Слуга виходить, а Водяник бере за руку Олену, дивиться їй в очі.
Я розумію, тобі нелегко забути ту землю, де ти жила й росла, але ти повинна зрозуміти: назад тобі вже вороття немає. Згуляємо весілля, і ти станеш моєю дружиною. Я так хочу, і так воно буде.
Не буде! Я маю судженого. Я його люблю і тобі, Водянику, ніколи не скорюся!
Дурні розмови. З доброї волі не хочеш,— примушу!
В цю хвилину заграли музиканти. Одна за одною немовби випливли танцівниці. В розпалі танцю прибіг сюди вістовий, упав ниць перед Водяником.
Володарю мій, біда! Невдоволено глянув на нього Водяник.
Що трапилось?
Невідомі люди йдуть сюди.
Що-о?!
Стрепенулась, мов голубка, Олена. В очах її спалахнули радість і надія. Перезирнулась з дівчиною-Лебідонькою.