Ось уже й синє море, а над морем височить палац Змія. Біля воріт лежать двоє левів. Побачили вони Івана, зарикали. Та не злякався їх, розмахнувся своїм мечем — повтікали звірі хтозна-куди, а Іван зайшов до Змієвого палацу, глянув, коли там все так і сяє сріблом, золотом та дорогоцінним камінням. Зроду такої розкоші й такого багатства не бачив Іван — мужицький син.
А які килими! Яке вишивання, мережки, рушники, шиті золотом та перлами, вигаптувані квітами. Тут же й стіл з різними напитками на наїдками. Сів Іван за стіл, трохи вина випив, закусив, коли це входить жінка-полонянка з вишиваним рушником дивовижної краси.
Здрастуй, добрий молодче!
Здрастуйте, тітонько.
Чи по добрій волі, чи по неволі ти сюди зайшов? Знай, коли Змій прилетить, буде тобі, юначе, смерть.
Прийшов я сюди, тітонько, по добрій волі, щоб із Змієм зустрітися.
А хто ж ти будеш, добрий молодче?
Я — Іван — мужицький син. А хто ви будете?
— Я — вишивальниця, полонянка,— промовила жінка з сумом.— Дізнався Змій, що я майстерниця добра, прилетів, забрав мене силою сюди, до свого царства, а мою дочку Лебідоньку...
— Як ви сказали? Лебідоньку? Це ваша дочка?
Дочка. За якусь провину, чула я, Змій віддав її своєму братові Водянику-Смертоносцю. Там вона живе і житиме, мабуть, довіку.
Не плачте, не журіться. Дівчина-Лебідонька двічі життя мені врятувала. Ніколи цього не забуду.
Розлучили нас... Зробили рабинями. То як же мені не плакати? Як мені не журитися? Оце замовила мені Юрза рушника вишити. Дні й ночі сиділа я над вишиванням і ось принесла.
Показує Іванові свою роботу.
Яка ж ви майстерниця! Кращої, мабуть, і в світі не знайти.
Не я одна. Ходімо зі мною та подивися, скільки майстерниць Змій назбирав з-поміж нашого народу. Але ті всі люди — раби. Немає звідки ждати порятунку. Минають роки, а для нас просвітку нема. Тут, у неволі, мабуть, доведеться й помирати.
Не журіться, тітонько. Може, так станеться, що скоро ви всі будете вільні.
— Коли б то швидше таке щастя надійшло.
А ще хочу я, тітонько, запитати у вас: чи ви чули, чи ви знаєте, де живе полонянка, дівчина Олена, яку викрав з королівського саду Змій-Жеретій?
Чула я, що якусь дівчину приніс до свого царства Змій. Вона теж добра майстерниця-вишивальниця. Ходімо глянеш на неї. Може, то і є вона, дівчина Олена, яку ти шукаєш. Правда, мушу тебе, парубче, попередити: не люблять ні Юрза, ні Мурза, коли хтось сторонній заходить до майстерні. В цей час Зміївни якраз перевіряють нашу роботу, а сьогодні чомусь їх немає.
Нема і не буде їх більше в палаці,— посміхається Іван, ідучи слідом за вишивальницею.
Ось уже й майстерні Змія. Приміщення з низьким, похмурим склепінням. Працюють тут ткалі. В очах у кожної безпросвітна журба, горе та відчай. А трохи далі такі ж виснажені й такі ж сумні обличчя килимарниць. Ллється журлива, безрадісна, як невільницьке життя, пісня:
Ой, з-за гори вітер віє —
Не ясна погода.
Не дай личка цілувати,
Дівчино молода.
Не дай личка цілувати,
Не дай з ума звести,
Не дай свої русі коси
Без музик розплести.
Ту саму пісню співають вишивальниці. І ось до однієї з них тітонька підводить Івана.
— Оце вона, з новеньких.
Обернулась дівчина, глянула сумними очима на Івана і знову схилилась над вишиванням.
— Не вона...
Пішов далі Іван оглядати майстерні та люд робочий. Тут і ковалі, і теслярі, столяри й різьбарі по дереву, корабельні майстри, каменотеси, позолотчики і ювеліри.
Все тут оглянув Іван, потім вийшов до саду, а в саду красивий став з водоплавними пташинами.
Сів Іван під плакучою вербою перепочити трохи та й заснув. А тим часом у небі з'явився Змій, додому повертаючись. Та в цю хвилину знявся вітер. Вдарили віти по обличчю Івана, але він, втомившись, спав богатирським сном. Коли це, крадучись, підійшла до нього тітонька, почала будити.
Втікай звідси, добрий молодче, доки Змій тебе тут не зустрів. Він любить після обіду коло цього ставу відпочивати. Втікай, поки не пізно.
Заспокойтеся, тітонько. Ото й добре, що Змій уже прилетів. Значить, не доведеться мені тут довго нудитися, його дожидаючись.
Раджу тобі, парубче, втікати, бо Змій повернувся лютий. Здолати його не можна, та, мабуть, іще не родився на світ той богатир, який би міг з ним своєю силою помірятись. Краще втікай звідси, бо пропадеш.
А тут і Змій виходить з палацу.
— Он він уже йде сюди... Ой, навіщо ж себе губити, молодче? Втікай, послухайся мене, старої, бо я теж звідси втікатиму до майстерні.
Та не до майстерні пішла вона, а заховалася за густим кущем і стежить звідти, що ж воно буде.
Простує Змій стежкою до ставу. Побачивши Івана, спинився вражений.
Ти?.. Вже тут?.. І тебе леви мої не розтерзали?
Леви твої, мов цуценята. Розбіглися, як тільки мечем їм пригрозив.
Що ж ти, Іване — мужицький сину, прийшов до мене битися чи миритися?
Де вже миритися. Прийшов з тобою битися. Хочу Олену, суджену мою, звільнити з твого царства, хочу всім невільникам повернути волю.
Ха-ха-ха! Про себе думай, бо сам ти тут смерть свою знайдеш. Та перед тим, як битися, хотів би я глянути на твою силу.
— Ти спершу покажи свою силу. Змій узяв камінь.
Бачиш? Міцний граніт. А поглянь, що з нього зараз буде.— Та як стиснув пальці. Посипався з того каменя тільки порох.
Ет, це дурниці! — каже Іван — мужицький син.— Ти так дави, щоб з нього юшка потекла.— Та як здавив, тільки вода бризнула.— Ось так дави. О! О-о!..
Здивований Змій запропонував:
— Ану, хто сильніше засвище.— І щосили свиснув. Не здивувався Іван, а підійшов до Змія та й каже:
— Зажмур очі, бо коли я свистітиму, в тебе очі на лоба можуть повискакувати.
Зажмурив повіки Змій, а Іван як торохне його палицею, мало з ніг не збив.
— А що, Змію, чи добре свищу?
— Правду кажеш, коли б не зажмурився, то очі повискакували б. Тепер я бачу, ти бравий молодець, та все одно моя сила більша за твою. Востаннє запитую: ти прийшов— битися чи миритися?
— Де вже миритися. Прийшов битися.
— Ну то ходім візьмемо батоги з восьмипудовим камінням та й підемо на гору.
І ось уже вони підходять до гори.
— Ану дмухни,— каже Змій,— на цю гору, щоб вона стала олов'яною, а тік залізним.
— Дмухни ти, клятий, коли таку силу маєш.