Зирнув подячно на Івана Маркіяновича, він був усе-таки славна людина, недаремно мій батько з ним дружив. Принаймні, такий виказувати не стане.
Дорогою мене перестрів Коля.
— Слиш,— сказав він, очі йому при цьому бігали.— Там, кажуть, почали вашого брата в кутузку кидать.
— Звідки знаєш? — спитав я, насторожившись.
— Один мій кореш учора здуру в кіно поліз. В "Україну". Знаєш, що там було?
— Знаю,— сказав я.— Сам там був.
— Ну, конешно,— сказав Коля.— Там собрались усє націоналісти. Бандеровци.
— Біжу, Коль! Нема коли зараз теревенити.
— Нє, стой! Мо' в тебе є, що сховать тре, то я пожалуста! Є таке место сховать — ніякий хрен не знайде.
— Нічого, Коль, у мене немає ховати,— мовив я.— Ти й сам у мою тумбочку не раз лазив і знаєш!
Коля закліпав повіками, як зловлений на гарячому злодій.
— Та ти що! — скрикнув він.— Не лазив я в твою тумбочку! Що ти на мене кладеш?
— Кладу те, що є. Мені пора, пока!
Покинув його й побіг, а він стояв, розтуливши рота й вирячивши очі. Я знав, що в мене стало на одного ворога більше, але й раніше другом мені цей Коля не був. За що він продався, не знаю, очевидно, за можливість побахвалитися перед самим собою, що він, мовляв, теж виконує державні доручення, а що він був провокаором, я вже не сумнівався. І хоч вважав він себе "не дураком", тобто розумним, але таки був "дураком", і саме за це мені було його жаль. Як казав один батьків знайомий, теж пошановувач Біблії, він нещасний уже тим, що грішний. Про тумбочку я слів даремно не кидав, бо одного разу, коли ми сиділи без роботи (не привезли вчасно цементу), вирішив заскочити до гуртожитку по книжку. Відчинив двері й побачив Колю, котрий присів біля моєї тумбочки спиною до дверей і там рився. Я хутенько причинив двері, Коля мене побачити не міг і ото тільки тепер йому сказав.
Послухався Івана Маркіяновича і в Житомир більше не дзвонив, сподіваючись, що потелефонує мені Лариса, хоч це була сподіванка таки примарна. Але вона потелефонувала, причому в цей-таки вечір,— я, зрештою, сьогодні після роботи навмисне нікуди не пішов.
— Ой, як добре, що я тебе застала! — продзвенів її голосок.— Тут таке робиться! Забрали Артура й Славкового дядька, в мене теж був обшук. Якийсь кошмар!
І вона раптом заплакала. То було разюче: Лариса плакала!
— Заспокойся! — мовив я.— Думаю, це непорозуміння.
Телефон був біля вахтерки, і я не міг говорити відверто, хоч у мене на кінчику язика висіло безліч запитань.
— Коли б! — сказала Лариса.— У нього щось там знайшли. А в його батька через те інфаркт... Дуже тебе прошу, приїдь!
— Але в мене робота,— сказав я.— І що це змінить?
— Не знаю,— сказала Лариса,.— Заради мене приїдь, мені біля тебе було б спокійніше.
— А що Славко? — спитав я.
— У нього теж був трус. Здається, щось знайшли. Я до нього не ходила, там є та Люда!
— А що в тебе вдома?
— Кошмар! Такі скандальчики! Правда, в мене нічого не знайшли, але мої предки в шоку, особливо батько! Мене тепер з хати не випускають.
— Але ж ти мені якось подзвонила!
— Втекла,— мовила Лариса.— Тепер вони мене'там уб'ють... Приїдь!
— Але який смисл приїжджати, коли тебе не випускають?
— Так, і це правда,— сказала покірливо Лариса.— Я не подумала. Мабуть, тобі не треба приїжджати. Не, це таки справді кошмар!
Зв'язок перервався. Я ще поалокав, зрештою, поклав рурку. Вахтерка дивилася на мене з цікавістю.
— Що, з дівчиною посварився? — спитала вона.
— А ви й здогадалися,— сердито сказав я.
— Та воно по разговору видно,— мовила вахтерка.— Ти лучче собі київську підшукай, щоб з пропискою, бо нащо тобі та кугутка?
— Постараюся,— відказав — про що тут було говорити.
У кімнату мені повертатися не хотілося, і я вийшов надвір. Сів на лавці біля гуртожитку й нервово курив, припалюючи нову сигарету від старої. Отже те, чого боявся, сталося. Ні Артур, ні Славко мого попередження не послухалися, і в них таки щось знайшли. Артур — це зрозуміло, він став безрозсудно сміливий, але Славко з його розважністю?
Славкового дядька я ближче не знав, тому про нього й менше думав, але і йому, як досвідченому чоловікові, треба було вестися розважніше. Цікаво, чи не зробили вони обшуку в мене у Житомирі, в батьків? Лариса про це нічого не сказала, бо могла не знати. Зрештою, коли це сталося, батько мені якось дасть знати. В мене вони знайти нічого не могли, хіба кілька Славкових листів, які він писав мені сюди, але то були листи звичайні із загальними міркуваннями, через що я їх не знищував; з Артуром же я не листувався, бо через Ларису стосунки з ним у мене таки розладналися. Тумбочку ж мою вони напевне перевіряли і там знайти нічого не могли — Коля це їм доказав. Отже щодо себе я міг сподіватися тільки допиту, але про себе в цей час не думав: як буде, так і буде. Лариса була ніби в паніці, але це в неї мине.
Я помалу заспокоювався, хоч мені нестерпно було жаль за нерозсудливість своїх братчиків; про те, що хтось із них на допитах розколеться й розповість про наше братство, я не припускав, а тут чорні ангели могли б зачепитися.
Цього вечора я довго блукав вулицями, а щоб забутися, пішов у найближчий кінотеатр. Фільм був відверто поганий, але я досидів до кінця, трошки на ньому й передрімавши. Власне, я й не дрімав, а, заплющивши очі, напівмарив. І мені здалося, що з темряви протягується до мене кощава рука й вимацує, щоб мене розшукати й схопити. Я відчув страх.
Через кілька днів приїхав до мене батько, було це в суботу. Батько вперше приїхав до мене в Київ, він потелефонував з автобусної станції, я розповів йому, в який треба сідати автобус, а сам виїхав йому назустріч. Ми прибули на кінцеву зупинку автобусу водночас, і я відразу ж побачив, який батько стурбований і спателичений.
— У тебе тут усе в порядку? — спитав він.