Епізод п'ятий.
ГРІХ СВЯТОГО ПЕТРА
На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі "Україна" має відбутися прем'єра фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова і що він має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-дру-гим. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь. Заарештовано Степана Вітличного, у Львові братів Горинів, Горбачів і ще когось.
— А в Житомирі? — спитав я, хвилюючись.
— Ніхто точно не знає, кажуть — двох,— відповів приятель.
В мене похололо у грудях — це могли бути Славко з Артуром, або ж Славків дядько і котрийсь із моїх приятелів — іншого варіанту я не знав.
Публіка стривожено гула, я побачив високого юнака із очима, що лис кали, мов ножі чи полиски меча, і з важкою нижньою щелепою — він щось говорив, різко ріжучи повітря.
— Хто це? — спитав я.
— Якийсь поет,— відповів приятель.— Здається, його звуть Василь.
Ми долучилися до невеличкої юрби. Називали Масютку, Русина, Караванського, Герету, Вітличного, Заливаху, Горинів, Осадчого, Косова, Горбачів і ще якісь прізвища, яких я раніше не чув. Оповідав невисокий, енергійний із зачісаним назад волоссям, майже білявий чоловік із невеликими ру-давими вусиками. Я протиснувся до нього.
— А в Житомирі не знаєте? — спитав. Він зирнув на мене й очевидно побачив
мою стурбованість.
— Повних відомостей ще не маємо. Здається, там заарештували двох.
— Протестувати! — вигукнув хтось із юрби.
Підходили нові й нові люди, юрба росла. Люди прислуховувалися до розмов, де-не-де виникали маленькі гурти.
— Пора заходити! — сказав хтось голосно, і ми посунули в кінотеатр.
.Спершу показували фільм, який був цікавий і несподіваний, барвистий, але я його погано сприймав: думки мої біля того, що почув. Невже Славко з Артуром знехтували моїм попередженням і не знищили чи не поховали паперів? На Артура це схоже, судячи з останньої нашої розмови, але Славко завжди був обачний. Мене з'їдала невідомість: на жаль, ніхто з моїх приятелів, ані б.атьки мої телефону не мали. Ларисі свій гуртожицький телефон я дав, але чи здогадається вона мені потелефонувати? До речі, сама вона телефон мала. А може, телефонує мені зараз, коли я сиджу тут і дивлюся фільм. Я вирішив найближчої суботи податися до Житомира і все розвідати. З другого боку, чи було б це обачним? Чи не ліпше вичекати — все одно допомогти своїм друзям я не зможу. Треба також готуватися й до того, що мене можуть допитувати як свідка.
Нарешті фільм закінчився, зала зааплодувала. До екрану вийшли автори, хтось про твір уже навіть говорив — ясна річ, хвалив.
Нараз на сцену вийшов Іван Дзюба, я знав його по виступах у Спілці письменників, хоч особисто з ним знайомий не був.
— Ми побачили тут чудовий фільм,— сказав він голосом, котрий трохи тремтів од хвилювання.— Але, на жаль, я мушу осмутити наше свято. Річ у тім, що на Україні почалися масові політичні арешти і для багатьох родин прийшло в їхні хати горе.
Зала схвильовано зашуміла. Якісь люди побігли на сцену, мікрофон почав густи. Сердитий чоловік намагався зігнати Івана Дзю-бу.
— Люди, протестуймо! — вигукнув хтось. Між рядів пішли отой поет Василь і чоловік із зачісаним назад волоссям.
— Хто протестує, встаньте! — кричали вони.
Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.
Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...
їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рур-ку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису, з огляду на останні події, напевне не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома. Зрештою, цікавить мене лише одне: кого заарештували?
Наступного дня я так і вчинив. Відпросився в бригадира, сказавши, що конче треба потелефонувати додому, й пішов у контору до Івана Мар'яновича. Той використати телефон мені дозволив і тактовно вийшов, бо відчув, що мені треба залишитися самому. Рурку взяв Ларисин батько. Я свою поклав, а Іванові Маркіяновичу сказав, що абонемент не відповідає.
— Не до дівчини дзвонив?
— До дівчини,— почервонів я.
— Так і подумав, бо вдома в тебе телефону нема. До речі, сюди приходили о т і й розпитували про тебе. Ніхто тобі не казав із хлопців?
— Ні,— мовив я.— А що їх цікавило?
— Чи не читаєш антирадянської літератури і чи не пропонував її комусь прочитати,— Іван Маркіянович примружився, бо з усіх таку літературу давав читати тільки йому.
— Почалися арешти, Іване Маркіяновичу,— сказав я тривожно.
Жартівливий настрій в інженера як рукою зняло.
— Звідки знаєш? — спитав насторожено.
Розповів йому про вчорашні події в кінотеатрі "Україна" і чесно признався: хотів, телефонуючи, довідатися, що там, у Житомирі.
— Хіба не знаєш, що телефони прослу-ховуються? — спитав Іван Маркіянович.— Зараз тобі треба принишкнути й чекати. Не лізь на шпильку! Що тебе тривожить?
— Друзі,— сказав я.— Боюся, один з них міг попастися.
— Тим більше тобі зараз не треба дзвонити. Принишкни й сиди!