— Та начебто,— відповів я.— А як там?
— Про Артура знаєш?
— Знаю.
— Взяли ще якогось чоловіка. А те, що і в нас був трус, знаєш?
Цього я не знав. Ми пішли з батьком вулицею, і він неквапно розповідав мені, що там і як діялося. Приїхали на машині й перерили весь дім. Лазили й на горище, але там такий у нас нелад, що вилізли звідти, як чорти. Перегорнули всі книжки й усі папери.
— І щось забрали?
— Славкові листи до тебе. Щось у них було?
— Ні,— відповів я.— Інакше я б їх не зберігав. А як твоя Біблія?
— Я її після твого приїзду вдома не тримав, було б жаль, коли б забрали. Тепер Біблії не дістати. Мене турбують ті Славкові листи. Справді там нічого не було?
— Всього їх чотири,— сказав я.— В одному виписки з Гегеля з розмислами про туго-думність, в Гегеля вони досить оригінальні; в другому — враження від поезії Лорки, в третьому — спогади про дитинство і про те, як хлопчик-каліка відчуває свою неповноцінність. У четвертому — розмисли про розумне й нерозумне.
— В тому четвертому й може бути небезпечне,— сказав батько.
— Не думаю,— відповів я.— Славко такий майстер каламутно писати, що й сам не дуже розбирає те, що написав. Говорить він куди краще.
Батько йшов якийсь час мовчки, здається, він чогось не договорював.
— Щось іще? — спитав я.
— Та от не знаю, як тобі сказати,— ніяково мовив батько.— Але ні, треба таки сказати. Мати після того, як вони пішли, спалила всі твої папери.
— Та ти що! — вражено спинився я.— Але ж вони їх не зачепили? Для чого ж тоді палити?
— Мене вдома не було. А в неї такий переляк! Ще давній!
— Та де ж логіка?
— Ну, в жінок логіки не шукай. У них своя логіка: те, що стукне в голову. Свого часу настраждалася зі мною, а тут іще й ти.
— Дивовижно! — скрикнув я.— Ще б збагнув, коли б вона щось палила перед обшуком.
— А може, вони там чогось не добачили, каже, а може, прийдуть ще раз? А коли нічого буде брати, то й. не візьмуть, а то ще щось перекрутять і вигадають! Оце таке! До речі, в останньому вона має резон. Не сердься на неї: вона досить настраждалася! Така була перелякана, аж несамовита.
— Скільки в мене побудеш?
— Привіз тобі трохи харчів і дещо з одежі. Сьогодні й поїду назад. Не хочу її залишати саму.
Батько був знічений, мені навіть здалося, що постарілий — було його щиро жаль.
— Понятими в нас були сусіди, що найгірше,— сказав він.— Ота пащекувата Онищучка,— це перша, тепер вона на всю вулицю дзвонить, що ми американські шпійони, що в нас шукали листівки і таке інше; другим був відставник — Трусов; цей на вулиці говорить, що ми баптисти і що нас усіх за це посадять.
— Але чому саме баптисти? — спитав я, засміявшись.
— Очевидно, хтось розказав, що бачив у мене Біблію,— смутно сказав батько.— Дивуюся, які в нас темні люди... Тепер на нас дивляться на вулиці, як на прокажених. Дехто й вітатися перестав — бояться. О, в о-н и зуміли нагнати людям жаху! І не тільки темним, але й усім — я теж за тебе боюся. Не того, що Щось натворив, тут я певний, а того, що т і можуть тобі щось пришити, а то давні майстри — шити. Скільки безневинних людей пропало ні за цапову душу.
— Думаєш, тепер це можливе?
— Все можливе! — сказав батько.— Оцього я й боюся. Боюся, бо вони взяли тебе на гачка, а коли так, то й діло знайдуть. Вони самі кажуть: був би чоловік, а діло знайдеться. Коли в тебе почнуть розпитувати, кажи правду, але без хвостів.
— Що значить — без хвостів?
— Сам маєш знати. Нічого такого, чого вони не знають. Щоб не могли за того хвоста вхопитися й заплутати. Але від того, що вони знають, не відрікайся, бо тоді за тебе візьмуться всерйоз. Зроби тільки те, що вони знають, нешкідливим для себе й друзів твоїх і не піддавайся на їхні вудочки, загрози, провокації, бо коли заплутаєшся, з того болота не вилізеш. І не забувай, що вони страшенно мстиві, тож не задирайся з ними й не доказуй своєї правди, бо їм правда непотрібна, а тільки завести людину під петлю, зламати її й заплутати в свої сіті. Менше говори, а більше слухай, відповідай тільки на запитання, а за їхні межі не виходь. Фальшиві свідчення і звинувачення рішуче відсікай. Уся їхня сила в тому, що люди не вміють тримати язика за зубами, а ще страшаться непомірно. А страхати вони вміють і не тільки страхати, а перетворити людину в твань. Тобі треба вилізти з того болота. Але Боже борони, вигороджувати себе, а топити інших — тоді до кінця життя мучитиме сумління. Не вдавай, що ти добрий і правильний, а друзі твої погані. Зрада — це найгірше, що є у світі.
Дещо з цих речей я вже чув, батько повторювався, але, очевидно, для того, щоб я ліпше запам'ятав. Говорив повільним і спокійним голосом, ніби хотів, щоб я з цієї науки не згубив ані слова. Передавав мені свій досвід, хоч, як на мене, був, може, аж занадто обережний. Але його вчила так чинити Біблія: "Не йдит на суд нечестивих!" і "Не кидай перли перед свинями". Зрештою, ці афоризми він повторював мені не раз, а тепер пригадував. Не раз дивувався з його розсудливості, хоч він був простий чоловік, а тепер мав нагоду пересвідчитися в тому ще раз.
— Гаразд, тату,— сказав я.— Кидати пе-рел перед свиньми не буду.
— Оце і все, що я від тебе хотів би,— мовив він.— Хай тебе боронить Бог.
Те, що мій батько був віруючий, я здогадувався, свідчив про це його великий інтерес до Біблії, але був він віруючий-самотник. Тобто не відвідував ані церкви, ані сект, хоч мав одного приятеля, з яким вони розмовляли на біблійні теми. Свої оригінальні погляди на Бога і на стосунок людини з ним він виявить мені пізніше, і я хочу із обов'язково тут записати, бо згодом сам їх перейняв, а зараз говорити про те не місце.
Зараз же я був зворушений його увагою до мене — щиро про мене турбувався й уболівав. Зрештою, було й з чого: незабаром мене й справді викликали в КГБ, де між мною і слідчим із Житомира в присутності якоїсь понурої особи, котра не назвалася, відбулася тривала розмова. Слідчий назвався капітаном Остюком і почав мене розпитувати про Славка й Артура. Спитав мене, чого я покинув Житомир і перебрався до Києва, на що я щиро оповів, що побоювався: після звільнення з кочегарки в Житомирі мене на роботу не візьмуть. А нахлібником, сказав, я бути не збираюся, бо бажаю чесно, як всі люди, працювати й приносити суспільству корись. Розповів так само просто, нічого не притаюючи епізод у школі, через що навчання я покинув, і Остюк мене раптом похвалив за цей учинок, сказавши, що я зморозив, звісно, дурницю, але йому моя принциповість подобається. Наступне питання було про Артура, при цьому дивився на мене, як вуж на жабеня, хоч намагався вдавати, що дивиться, як батько на сина. Я сказав, що справді з Артуром ми дружили, але моя дружба з ним розбилася ще перед тим, як виїхав до Києва.