— Боже мій, ти дивно великий! Ти в славу й красу одягнувся, зодягнувся у світло, як у ризу!
І я відчув, що мене забирає в полон молитва, яку схимник проказував гарячим сухим шепотом, таким сухим, як ця темрява й ніч, як світло свічки й колодяні стіни. Мене забирала в свої лабети ніч, повна одухотвореного етеру, коли кожен порух людський — двічі порух, а кожне слово людське — двічі слово! Я відчував, що мене тягне додолу, до землі, на дно цієї ночі й темряви, звідки найліпше бачити Божі очі, що повнять душу рівним вічним вогнем. І я також упав навколішки, вклякнувши перед образами позаду схимника, й зашепотів те саме, що проказував і він:
— Ти землю поставив на основі міцній — без волі твоєї не похитнеться вона повік віку!
Однак схимник, і це мене здивувало, закінчив молитву надто швидко. Звівся з колін й повернувся до мене. Очі його блиснули вогняними іскрами, і я побачив, що він аж горить од цікавості.
— Я давно, юначе, відлучився від світу цього,— сказав трохи зажваво.— Що там у ньому робиться?
— Іде важка, кроволийна війна, отче,— сказав я.
— Хто б'ється?
— Ляхи з козаками.
— І знову гору беруть ляхи?
— Цього разу ні, отче. Ляхи розбиті впень.
— Дивні речі кажеш, юначе,— заходив покоєм чернець.— Чудові кажеш речі! Але ти втомлений і знужденілий, спочивай, розкажеш мені про все завтра.
І от ми лежали мовчки якийсь час у темряві, просвіченій кволим вогником від єдиної лампадки, що ледве блимотіла. Я й справді був нестерпно втомлений, тіло мені гуло, але заснути не міг. Чи від тієї втоми, чи від збудження, якого зажив під час ходу через ліс і при молитві; мені стояв перед очима степ — котилися хвилі тирси, чулося іржання коней, крик ординців, їхній навальний напад; крик ляхів, німецької піхоти, козаків — все змішалося в змаганні, блискотіли шаблі, свистіли стріли, дзвеніла криця, ламалися ощепи, гукали діла й бахкали маленькі гарматки — а вже по тому я йшов через ліс, і стовбури дерев були, мов живі людські тіла, бо коли торкався їх ненароком, здригалися й відсмикувалися. Над головами погойдувалися голі безлисті гілки, які мали на кінцях гострі, вифарбувані в червоне нігті; мені здавалося, що ті нігті за мить увіп'ються в мене, гілля схопить, наче кліщами, і жбурне туди, де на мене чекатиме ледачий і спокійний звір розпаленої печі. "Це вже я сплю",— думав я, передчуваючи біль зустрічі з вогнем у тій печі, куди мене хочуть закинути ці рукаті дерева. Бо паща його, розтулена наскільки-мога, розтуляється, бо в того звіря-печі маленькі, розпечені, мов спалахи, очі, отож лечу я в червоне, розтоплене місиво, оте смертельне вогняне болото...
Струснув головою, проганяючи страшне видиво й неприємне почуття приреченості. Хто я був? Нещодавно спудей Київської колегії, перед яким стояло: піти в козаки, як багато хто з камраття, чи в ченці для науки й служби Божої? І я вирішив піти в козаки, але при неодмінній умові, що повернуся колись у світ схими, мудрості книжкової й служби Господньої...
Схимник не спав, я чув це виразно. Здається, мій прихід дивно схвилював його — напевне прагне зі мною поговорити просторіше, але не хоче турбувати при втомі моїй. Але і я не міг спати, ото тільки раз втонув у червоних хвилях сну, а тепер випірнув і лежав з талахкотливим серцем і з розверстими очима.
— Не спите, отче? — сказав перший я.
— Не сплю,— почувся хрипкий голос.— Давно на бачив людей — в глибокі хащі завело тебе, юначе. Тут рідко ступає нога, а ти своїм словом про нову війну ляхів з козаками розвередив душу.
Я не міг бачити схимникового обличчя і знати, що відбувається в його душі. Врешті, це мені було байдуже, більше турбували власні болі.
— Давно вже ви тут? — спитав у схимника.
Той спершу не відповів. Мені навіть здалося, що питання моє недоречне. Однак глухий і схвильований голос таки озвався до мене:
— Не лічу днів. Мені не потрібні дні, й місяці, й роки. Але коли вже казати, то з того часу, коли козаки видали ляхам гетьмана Павлюка. Тоді сказав: на цій землі, де вояки видають ворогам свого ватажка, щоб зберегти власну шкуру, мені годі бути й лічити час. Ліпше піти в безчасся і в безлюддя.
— Це значить, отче, що ви пробули в пустці десять років. Чи ж дістали ви тут спокій душевний?
Цього разу схимник мовчав довше. Я однак хотів відповіді, більше того, чекав не неї, наче мені по-особливому на цьому залежало.
— Відповім тобі,— мовив нарешті схимник,— не своїми словами, а Єфрема Сирина: "Доки звір живе самотою в пустці, він не знає людського батога й пужална. Доки дикі кози тримаються в горах, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх остригти".
Ми лежали в темряві, й кожен із нас відчув, що зустрілися недаремно, що давно чекали на цю зустріч — так було, мені здавалося, у глибині думок наших і потаємних прагнень. Але говорити вголос про своє потаємне не зважувалися — не були близькі.
"Прийшов сюди зі світу,— думав я втомлено,— що плаче й кипить від крові людської. Добре говорити й проповідувати про війну, навіть священну, а тяжко вбивати ближнього свого. Добре говорити про перемогу, а тяжко бачити непоховані трупи, де вороння викльовує невідданим землі очі. Я сміливо пішов у те змагання і не ховався в кущах, я гордий з того, що цього разу козаки перемогли ляхів, але скільки пролилося крові, які великі й широкі річки — це жахнуло мене і зруйнувало душу!"
Що міг думати в цей час схимник? Очевидно, хотів у мене розпитувати, що робиться в світі, хто такий Хмельницький, імення якого йому назвав. Невже тоді, коли було по-зрадницькому видано Павлюка, на Україні не вмер козацький дух, а козацька мати за цей час встигла народити нових своїх визволителів?
Відчував, що хвилююся. Може, все-таки розповісти цьому дикому, захованому в лісі чоловікові про все, що пережив? Мої очі розпалювалися, вже відчував дрож, який завжди проймав мене перед битвою. Коли звучали труби й гриміли тимпани; коли йшла вперед під розгорнутими хоругвами і знаками піхота; коли горлали вершники і глухо стукотіли кінські копита, аж стогнала земля; коли пилюга здіймалася хмарою, а сам Хмельницький мотався на своєму чудовому румаці й гучним голосом нагадував, що настав день утвердити волю віри й батьківщини.