Розмова відбулася серед тижня, а поїхати я міг тільки в суботу. Тут, у Києві, я накупив трохи книжок, їх треба було відвезти до батьків, бо в гуртожитку їх тримати не з руки, тим більше, що кілька з них, пригодницьких, уже вкрали. Отож, я напакував валізку тими книжками й двинув на автовокзал. Тут я відчув небезпеку: хтось за мною стежив. Я пробував обдивитися публіку й собі, при тому якомога непомітніше, але довкруг були типово переїжджі люди. Я запхав валізу до багажника і сів біля вікна, оглядаючи юрму на платформі. Але й цього разу нікого підозріливого не побачив і це в той час, коли виразно відчував: за мною стежать. Нарешті автобус рушив, і я полегшено зітхнув. Озирнув публіку в автобусі — звичайні собі люди. Зрештою, боятися було нічого, бо цього разу віз звичайні книжки, тож заспокоївся й поступово ввійшов у заколисливий ритм, яким гойдав мене автобус. І як часто бувало в таких випадках, знову побачив історичну візію, цього разу із 1648 року.
Був я вояком, і втома валила мене з ніг. Уже не біг, як перше, а втомлено брів через ліс, намагаючись пригасити трепет у тілі. Стояло безвітря, і від того тут, між стовбурів, які вогко світилися, було задушно. Я важко дихав, але не спочивав, лише вряди-годи роззирався. Спокійно поспівували пташки, земля подекуди поросла густою папороттю, і коли я проходив через неї, вона сухо шаруділа, наче не хотіла піддаватися й згинатися під моїми ногами. Мав я запорошену одежу, коло пояса висіла кулешниця й порохівниця, а груди оперізували шабельтаси. Але зброї я не мав, не мав на голові й шапки, і моє мокре волосся злиплося кавалком. Піт стікав до лоба, очі були запалені, а вуста зашерхли. Я йшов, мнучи папороть чи глицю, а коли втомився до решти, сів під дерево, обіпершись спиною,— голова впала мені на груди. Приплющив очі й просидів так якийсь час, здавалося, слухав пташиний спів, а може, просто замарив. Марив, але відчуття свідомості не губив. Чув навіть, як повз мене прошелестів вуж, а коли вийшла з-за дерев лисиця, я розплющився. Лисиця злякано відскочила й кинулася геть у зарості, а мені здалося, що то майнув хвостом сон. І я справді заснув. А приснилося мені величезне поле, всіяне незліченним чорним гайворонням, яке ходило червоною, наче кров, землею й дерло ту землю гострими лазурями. Довкруж по-розкидувано зброю: риштунки, шабельтаси, шаблі, мушкети, гаки й півгаки, гармати більші й малі, розбиті вози, мертві тіла коней з роздутими животами, гора відрубаних голів. Поміж усього того ходило гайвороння, і очі птахів червоно полискували. Вряди-годи вони кричали, але так гучно, що мені закладало вуха. Може, від того опам'ятався: над головою в мене й справді сиділа зграя ворон і надсадно кричала. Я хутко скочив на ноги й пішов швидше, а зграя ворон знялася з дерева й полетіла наді мною, голосно каркаючи. Я ж тікав уже не тільки від того страшного поля, яке мені привиділося, але й від ворон, бо так ворони себе ведуть, коли людина гине. Отож я йшов і біг, перечіплювався й падав, зводився й плентався стежками, а коли їх не було, брів навпростець. Вони ж кричали в мене над головою, мов скажені. Часом я зупинявся й, звівши голову, кричав на них, але це мало що давало. І вже коли заходило сонце, коли вже я не мав сили ані йти, ані бігти, побачив у лісі схимникову яскиню — невелику, грубо сколочену хатину. Я постукав у двері і сказав, звищуючи голос:
— Отче, я вояк із війська Хмельницького. Мене застала в цьому лісі ніч.
Рипнули двері, і я побачив височезного, вдягненого у чорне, бороданя.
— Давно ніхто не турбував мій спокій,— сказав пильно оглянувши мене, схимник.— Але коли постукав у мої двері, заходь!
Лише зараз побачив, що у схимниковій правиці була затиснута важкенька довбня. Я спробував йому приязно всміхнутися, але обличчя моє, здається, тільки скривилося. Тоді я опустив голову й проказав покірливо:
— Дякую, отче. Шукаю лише даху над головою, неймовірно змучений.
Отак я й потрапив у ту яскиню. В ній було майже темно, хіба біля образів миготів маленький вогник та блимала ще свічка у схимник ових руках. Але цього світла було замало для мешкання, і я відчув майже дотиково холодну вогкість кутків, їхню бездонну глибину й непрозорість. Відчув запахи трав, які змішувалися з духом непровітрюваного приміщення й немитого схимникового тіла. Той ішов поставити свічку біля печі, повернувся до мене спиною, і, освітлений свічкою, став схожий на ведмедя: кошлатий і неповороткий, незграбний у своїй схимницькій одежі й дикий.
Я дихнув на повні груди й зморено впав на ослінця.
— Заблукав у цьому лісі,— сказав.— Думав, ночуватиму під деревами.
— Під деревами ночувати не годиться,— мовив схимник просто й лагідно.— Призвичайся, чоловіче, в моїй пустці, я радий людям. Однак мені час віддати Господові молитву.
Підійшов до образу, намальованого невправною рукою, але яскраво, і важко впустився навколішки. Я дивився на його велике, кострубате тіло, на образи, що німо стерегли спокій мешкання, на свічку, яка потріскувала біля печі, й поступово з-перед моїх очей відступала темрява. Будова була складена із грубих колод, на одній стіні висіла шабля, а на столі лежала грубезна розгорнута книга.
Ще раз зирнув на схимника — той бубонів молитву, і я з незбагненною жадобою прислухався:
— Царю небесний, утішителю, душе правди, що всюди єси і все наповняєш, скарбе життя і життя давче, прийди й уселися у нас, і очисти нас од усякої скверни, і спаси, добрий, душі наші. Святий Боже, святий кріп-кий, святий безсмертний, —помилуй нас!
Я слухав цей голос у сутіні, голос кошлатого, дикого чолоовіка, який покинув світ пристрастей і знав тільки розмову з Богом, і тиха благовість наливалась мені у груди. Бо я бачив, що цей молільник ніби огортається світлом і ніби поселяється в середину кулі, у чудний такий захисток, коли можна заплющити очі й колихатися, забувши про все, що гризло й турбувало, про минуле й теперішнє, а про майбутнє зовсім не думаючи. Отож хай буде тільки цей мент, думав я, коли чути заспокійливе схимникове бубоніння й коли ним переймаєшся.