— Якщо не спиш,— почувся глухий схимниковий голос,— то розкажи.— Що там відбувається у тому скаженому й шаленому світі?
— Гаразд, отче,— мовив я.— Слухай, коли можеш, бо все це колись переживав і ти сам.
І я побачив величезне поле, на якому розгорілася битва. Ми вже мали після битви на Жовтій Воді двадцять шість гармат і гарматок. Особливо чудові були п'ятнадцять водних гарматок, вони були нового штибу і мали тільки два колеса — їх привезло з собою військо, котре спускалося Дніпром. Було то в п'ятницю, одинадцятого травня, коли ми рушили від Жовтої Води назустріч коронним гетьманам. А вже шістнадцятого травня, в середу, на сьомому тижні після Великодня, ми з'явилися перед ляхами. Був тоді чистий і свіжий ранок, і ми відчули — чекає попереду важка січа. Сходило сонце, було воно неначе вмите — добра ознака для вояків. П'ятнадцять тисяч нашої кінноти рушило вперед, з ними був я,— ми сміло вдарили на ляхів. ТІ недовго тримали бойовий стрій і почали відступати до свого окопу. Ми билися так, що боліли плечі, а в очах стояв кривавий туман. Я сам скинув списом на землю ротмістра, і бачив, як мій кінь ударив його копитами. Ротмістр закричав...
Так, ротмістр закричав, роздерши рота — жахлива маска, відчай, незмірний біль — вона стоїть, та маска, в мене перед очима; я десь іду, і вона переді мною; я сплю, і вона мені сниться; я їм, і не можу не бачити Ті і не почути того страшного його крику!
Але тоді червоний туман заслав мені очі — я бився вже з іншими. Ворога лягло зо три тисячі, отож тільки й могли, що відстрілюватися з окопу. А коли надійшла наша піхота й гармати, їм стало непереливки. Гармати закидали їхній обоз кулями — бачив, як густо падали вояки, як здіймалися ставма поранені коні, і чув передсмертні крики. Це була несусвітня варвітня: ламалися вози, зупинялися валки, сплутувалися голоблі — все змішалось у купу; крізь дим я дивився на все те і відчував піднесення, яке завжди відчуваєш, коли справа, за яку постав, перемагає. Ляхи побачили, що місце для оборони вибрали незручне, й рушили обозом на гору, що здіймалася неподалець. Але там не зупинялися, бо побачили нашу силу й кинулися чимдуж донизу. Тут вишикувались у лави, але ми вдарили на них із гармат і почали колошматити зусібіч їхній обоз. Я бачив, як падають від наших гарматних і мушкетних стрілів жовніри, як вони зводять до неба нажахані і зболочені обличчя й тягнуть у молитві руки, як волають і кричать.
Що значить колошматити обоз? Це коли вози розриваються на ломаччя, це коли голови, руки й людські ноги літають, як опуки, тоді коні перетворюються в криваві кавалки, а людська кров, пінячись, тече, наче річечки.
Ми кинулися на них кіннотою й почалася така січа, що я вже не міг спостерігати. Бив уліворуч і вправоруч, рубав і колов. Од битви п'янієш, тіло тоді горить, палає обличчя, а очі блискають навсібіч, щоб вчасно відхилитися від ворога чи вдарити по ньому. Я змагався в тій січі не з одним вояком, нарешті мені потрапив сильний і управний — ми билися, забувши про все на світі, і не відаю, хто б переміг у тому герці, коли б один із моїх побратимів не всадив у супротивника списа. Цей не кричав, лише с ціпив зуби, схопившись руками за держално.
Так, він не кричав, а мав заціпеніле, залізне, але й мертве обличчя, руки його схопилися за держално списа, і по пальцях котилася кров, його власна кров, і він опустив погляд на ті свої руки, й невідривно туди дивився, а лице його із сірого біле стало.
Було гаряче, сонце стояло високо й шпарило. Ми обливалися потом, і від того проступала на вустах сіль. У цей час коронні гетьмани спішили свої хоругви. Поляки важко зістрибували на землю у своїх риштунках, і тут воля Божа посприяла нам: служники, яким пани віддали свої коні, зрадливо стрибнули у сідла й розсипалися, гнані лютим страхом, по навколишніх луках та лісах...
Я замовк, передихаючи. Здавалося, що в моїх очах горить пожежа недавньої битви, бачив усе так дивовижно чітко й гостро, що від того боліли мені очі. Приплющився, але це не дало полегші, очі палали і я, стримуючи тремтіння вуст, дивився туди, де котилися вози, бігли люди, ламалися колеса, розкочувалися гарматні громи. Я бачив роздуті щоки трубачів, які видували з мідних горлянок закличні звуки, довбиші гупали у котли, і од того залізного брязку, що розлягався над бойовищем, тремтіло все у нутрі. Мчала кіннота, і я помчав разом з нею, у мене пашів жаром лоб, а рот був роздертий у переможному крикові.
— Ви колись переживали таке, отче? — спитав я.
— Радості великої перемоги я не переживав,— сказав схимник.— Зате переживав смуток великої поразки. Але розповідай далі.
І я розповідав далі. Ляхи забились у своєму безладному відступі до ярів та круч. Вони почали спускатися по крутому узвозу, але внизу їх перепинило багно, і вояки зтирлилися біля нього, як отара овець. Ті, що спускалися згори, вже не в силі були стримати коней. Коні помчали донизу, разом із возами, і візники злякано попадали з тих возів навсібіч. Вози грімкотіли, й перелякані коні задирали вгору голови. Тоді один кінь спіткнувся, і віз наскочив на нього, перекидаючись разом з другим конем. На цю купу наскочила вже валка возів — зчинилося страшенне місиво із тіл та речей. Смертельний вискіт коней, хряскіт кісток і тріск дерева — все це було таке жахливо-небачене, що я спинив коня, заворожений несамовитістю цієї картини.
Заляпані кров'ю й багном завмерлі обличчя, морди коней із роздертими ротами, з яких вивалюється кривава піна, перемішані у дике місиво полудрабки, колеса, голоблі, упряж, людські голови, руки, ноги, спини, поруч з кінськими ногами, головами, тілами,— все це раптом ніби вмерло, перетворюючись у ритину на дереві.
Навпроти вже дерлися під кручу ті, що зуміли переметнутися через багно в долині, стьобали немилосердно своїх коней, але ті, хоч і пнулися вгору, але сповзали по глині донизу, де була справдешня колотнеча. В багні позагрузали валки, і вози ніяк не могли через них продертися, а козацькі гарматні ядра не давали ворогові вільно дихнути — вів нас тоді сам Хмельницький. Ми вдарили по гетьманах, коронному й польному, які металися з багатьма хоругвами обабіч обозу; вони намагалися вирівняти свої лаштунки, але ми вдарили надто сильно і стерли ті лаштунки вмить. Тут випала вже значна робота рукам: ми стинали шляхетські голови, і від великої крові, яка пролилася тоді, усі геть, і я в тому числі, сп'яніли...