І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один — двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього синя, в'язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення був він босий і певне мерз у ноги, бо переминався.
— Ви певні,— спитав я у нього,— що допливемо до берега?
Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба, яку я мав у дитинстві і в яку любив розглядати світ; може, моя жага пізнання світу пішла від тієї дитячої пристрасті?
— Не хвилюйтеся,— сказав чоловік напрочуд тонким, майже жіночим голосом.— Теперички кораблі повертаються.
— А коли зникне берег? — з тривогою спитав я.
Чоловік знову приклав до ока підзорну трубу.
— Хочете сказати, що берег зникне взагалі? — спитав він.— Ні, ми, юначе, на землі,— сказав він повчально,— а на землі існує така конечна прерогатива, що все має свої береги.
— А чи є береги в неба? — спитав я.
— Земля, юначе,—відповів пасажир, відводячи від ока підзорну трубу,— це небесний берег, отже сталий берег для людини, а може, й для неба. На небі без землі чи якоїсь іншої планети, як наша, немає нічого, отже й нам, юначе, призначено цілком конкретні береги.
— А безмежність світова? — вигукнув я.
— Не хвилюйтеся, юначе,— сказав спокійно чоловік у сутані.— її нема. Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути — це одна із земних думок. Адже земля — це все, юначе. Для людини тільки земля — це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті "усе". Ви мене зрозуміли? — спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо облич-ся в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем — вічним символом пристрастей нашого світу.
9
Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріуму і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді.
— Це що за сеанс? — здивувався я.— Музика для риб?
— Знаєш, що мене дивує,— сказав Славко.— Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.
— Цілком слабоумне одкровення,— сказав я.— Ясно, що живуть, коли плавають.
— Та ні,— поморщився Славко.— Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і в середині виду, вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, а в них свій лад і нелад.
— Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?
— Не блюзни,— сказав Славко.— Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а, як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.
Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом і його все більше з'їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні витрави, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, яснозеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і я не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.
— Скажу тобі одну річ,— сказав він.—Не сміятимешся?
Я розвів руками: закохався він чи що?
— Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!
Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому, в душу отрути.
— Навіщо це тобі? — спитав я.
— Не знаю,— відповів.— Очевидно, і я, як оці риби, живу за тими ж законами, що й усе живе. Чому маю бути гірший за них?
— Зрозуміло,— мовив я.— Але будь обережний, Славку!
— А я і є обережний,— мовив він кисло.— Але часом хочеться начхати на все: на обережність, розвагу, розум, застереження. Часом хочеться піддатися шаленству. Раз на життя!
— Ну, такого хочеться не раз у житті,— сказав я.
— Отож, можеш вважати, що я раз на життя ошалів чи сказився,— палко заговорив Славко.— Закохався в твою подружку Ларису і нічого не можу з собою вдіяти. Хочеш, удар мене!
Мені аж горло стисло від жалю до Славка, бо, здається, він помилився: не рибки такі, як люди, а люди такі, як рибки. Бідні, малі кволі створіння, які плавають у своїй воді не тому, що їм так хочеться, а тому, що ними керує воля їхнього призначення. Я дивився на Славка, було мені його справді жаль. Жаль і себе, і Ларису, й оцих рибок, бо ми не за своєю волею плаваємо у своїй воді.
— Зневажаєш мене? —спитав Славко.
— Бог з тобою, Славку,— сказав смутно я.
— Зневажай! — сказав гостро.— Бо я мав би себе в цьому збороти. Людина мусить себе в такому бороти, коли вона справжня. Але біда в тому, що відчуваєш себе ницим. Сплю — і мені мариться, не сплю — і мені мариться, жену її образ од себе, а він мені ще більше мариться. Не треба було її приймати в наше товариство.