— Це моя помилка,— мовив я.— Прийдеш сьогодні?
— Прийду,— шепнув Славко.— Не можу не прийти. Але ліпше б ти мене вдарив.
— Нема за що, Славку! — мовив смутно я.
— А коли б я не мав оцих цяць, бив би? — він показав на костури.
Що мав сказати? Що не настільки близький з Ларисою, аби говорити про любов до неї? Що в нас, зрештою, нічого ще нема; що Лариса тільки розіграла їх, сказавши: вона моя подружка; що ми з нею навіть більш ніж обережні в ставленні одне до одного; що ні разу навіть не прогулялися як закохана пара; що я міг би навіть із почуття дружби поступитися Славкові, але що це змінить? Що це змінить, бідний мій приятелю, коли в Лариси в голові гуляють свої вітри, а в мене чи в нього — свої. Він має таки рацію: всі ми, як риби в акваріумі, маємо трошки власної води, але куди не пливемо, натикаємося на прозоре, але неперехідне скло. Більше того, кожен із нас живе в своєму акваріумі, а всі разом у кількох, приставлених один до одного — кожне в своїй клітці. І коли навіть силою природи, тобто волею голубого спрута, паруємося, з'єднуємося, творимо подружжя, плодимо дітей, маємо спільну кухню і ліжко, ми все одно залишаємося кожен у своєму акваріумі і ніколи ніввіку нам не подолати непрохідного й прозорого скла.
— Тримайся, Славку! — сказав я.— Не будемо в цьому світі стандартними.
Славко незвідь од чого почервонів, і в нього аж сльози на очі вибилися.
— Спасибі, друже,— відказав.— Не бійся за мене, я сильний!
— Оце я й хотів від тебе почути,— мовив я і звівся.— Пока!
— Пока! — мовив Славко і знову розтяг свого баяна, саме того інструмента, музики якого я терпіти не міг. Але цього разу той баян заграв ніби орган, глибоко, потужно і смутно.
Я пішов. І мені в душу застукала золота осінь того 1962 року, золота осінь, яка завжди наливала мене печаллю, бо я в цьому світі сильний не був. Не були в цьому світі сильні ні Славко, ні Артур, ні Лариса, ні батько мій, ні мати. І я подумав: а може, то велике благо, що ми в цьому світі не сильні, адже сильний — це немилосердний; сильний — це самовпевнений і безоглядний; сильний — це той, що не роздумуючи, ламає, гадаючи, що будує; сильний — це той, котрий говорить про добро, а сіє зло, каже про свободу, а будує тюрми, вістить про мир, а лаштує проти всього світу гармати. Саме тому він і є з поріддя дияволового, отой сильний, самовпевнений, безоглядний, бо йому байдуже до людського смутку й болю ближнього, перед нами сила його — це броня.
Цього вечора до мене в підвал не прийшли ані Славко (зрозуміло чому — боровся з собою), ні Артур (очевидно, без Славка не захотів іти, а приходили вони завжди разом), ні Лариса. З нею я перестрівся в дворі, коли сидів біля свого підземелля.
— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.— Я сьогодні до вас не прийду, бо збираю свою компашку. Предки йдуть на день народження до батькового фронтового товариша, де будуть героїчно згадувати війну і лаяти молодих. Красота!
— В чому ж красота? — спитав я.
— А в тому, що я нарешті натанцююся, бо біля вас мохом заросла. Глянь, заросла я мохом?
— Зеленим,— сказав я.
— Ну да, зеленим,— згодилася Лариса.— Може, й ти до нас заскочиш, покинувши свої печі. Тільки, Бога ради, не вмивайся. Не уявляю тебе вмитим.
— Твоя компашка теж буде невмита?
— Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.
— Хочете перейти в стан первісних людей?
— Натурально,— сказала Лариса.— Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?
Вона вміла мене заскочити якимсь своїм вибриком. Я миттю почервонів.
— Хочеш, щоб до тебе приставали? — спитав я.— По моєму, ні!
— Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока! Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до
свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на неї, а на розбуялі від барв далекі річкові береги. Відчував навіть якесь полегшення, що вона не прийде, принаймні, буде легше Славкові — я ще не знав, що він не з'явиться. Але Лариса, дійшовши до дверей, раптом повернулася.
— Я даю! — сказала вона.— Запросила до себе, а номера квартири не сказала...
— Квартира тринадцята,— сказав я.
— Звідки знаєш? — здивувалася Лариса.
— Бо це чортівське число,— мовив я.— А ти до чортів маєш сентимент.
— Ну да,— сказала Лариса.— Коли б ти не був такий нудик, я б повірила, що ти натуральний чортик — через це мене до тебе й потягло. Шкода!
— Шкода чого?
— Так просто шкода! Прийдеш?
— Але ж навіщо, Ларисо?
— Як навіщо? Побацаємо! А ще порев-нуєш мене. Я ж твоя подружка! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.
— А я кошмарно не люблю когось ревнувати,— мовив я.
— Ти що, бідолашка? — спитала Лариса, вела вона себе цього разу трохи нервово.
— Я — це я. Античорт із підвалу!
— Слухай,— таємниче зашепотіла Лариса.— А що, коли ми завалимося до тебе? Тоді, коли твої нудик и підуть?
— Ні,— сказав я.— Знаєш, Ларисо, що я цього не хочу.
— Ти сьогодні не такий. Щось сталося?
— Бувають дні,— сказав я,— коли зміщується метацентр. У світі і в людині. В тебе такого не буває?
— Що зміщується? — підвела брівки Лариса.
— Метацентр,— сказав я.— Центр рівноваги.
— А-а, ти філософствуєш! Ну, пока! Приходь, побацаємо, і твій метацентр стане на місце.
— А як не стане?
— Тоді повернешся у свій підвал, відчиниш дверці печі, розженешся і стрибнеш у вогонь. А я одягну по тобі траур і носитиму дев'ять днів. Мені чорне личить, правда?
— Так, як і мені,— сказав я.— Коли невм итий!
— Натурально,— сказала Лариса. Вдруге звела кирпулю й подефілювала до
парадного. Цього разу я за нею вслід дивився, і вона це чудово знала. Біля парадного зупинилася й помахала рукою. Я звів на привітання й свою. Смутку в мені не поменшало, недаремно я виступав в образі Джорджа Байрона, але в глибині єства щось тенькнуло.