Йшов по Молочанівській вулиці, перейшов на Пушкінcьку, а тоді бульваром подався до парку, потім — до танцмайданчика, біля якого зупинився й довго дивився на нуртуючий гурт — усі ці хлопці й дівчата витяглись із своїх хат і квартир, тобто із нір своїх, почувши неясний, але владний погук голубого спрута, і це він пригнав їх сюди голубими батогами, і це він парував їх і ліпив одне до одного, закручував голови й забивав їх барвистою ватою танцювальної музики, це він гнав шалено по їхніх жилах кров, робив дурними й захопленими і ганяв, ганяв, примушував крутитись у вихорі, примушував палати дівочі щоки і запалюватись вогнем юначі очі. Отож уся та юрма важко, одурманено товклася за дерев'яною огорожею, як на бенкеті під час чуми; вся та юрма була обплутана невидимими нитками-мацаками спрута, юрма забувала про все на світі, крім одного — товктися за дерев'яною загорожею, як ті легендарні танцюристи, що їх було проклято безупинно до кінця життя танцювати, аж поки не попадали мертві й не розпалися на частини.
Отож я залишив той танцівливий вир гопцювати до кінця свого життя, а сам відступив у залиті рідким і блідим світлом алеї, і на мене осипалися листя осінніх дерев. Я вийшов із парку і через завулок перейшов до Петровської, де була лікарня, що височіла на глиняному горбі, і мені здавалося, що й лікарня, як і танцмайданчик, також барометр часу, бо саме там умирають і народжуються. Народжуються із криком відчаю, ніби прочуваючи, у який складний і страшний світ мають увійти, і вмирають із стогоном відчаю, бо не хочуть покидати життя, хоч яке не є воно безглузде і абсурдне. Більше того, хапаються за нього з незбагненною відчайністю, хоч кожен носив у ньому ошийника, кожен був обплутаний мацаками спрута, і це тому, що буття є буття, а будь-яке навіть відчайно-сумне буття все-таки вище, ліпше й принадніше небуття, навіть коли віриш, що тебе чекає в небутті рай. Отож я ступав по кам'яних плитах хідника Пушкінеької вулиці, тінистої, слабко освітленої, побитою іржею дерев, із запахом тліну, наливався й напивався тим тліном. Думав тоді про Славка з його каліцтвом та мудрістю, про Артура з його нервовим шуканням істини, про Ларису з її неспокоєм — до речі, в час наших серйозних розмов вона сиділа на ящику тиха, як мишка, розширювала свої чудові очі і слухала, ніби спрагло воду пила, хоч потім сміялася з нас, називаючи нудиками, і пропонувала влаштувати у підвалі ліпше танці, ніж ото молоти язиками. Я думав про свого батька, який працював на роботі, працював удома, вечорами й вихідними — ціле життя в якійсь безконечній і неприпинній праці; хіба інколи виїжджав на плесо, щоб половити риби і не зловити її. Думав про так само замотану матір, яка товклася на роботі й удома — все на ногах і на ногах, і від того в неї понабрякали жили, і від цієї товкітні (також до кінця життя, на яке ми всі приречені) вона ставала сердита, роздратована й нервова; думав про чоловіків, які після роботи били доміно чи лежали на розкладачках у садках, коли було тепло,— вони теж танцювали танець, на який приречені; думав про жінок, які втомлено сідали на ганках і торохкотіли про якісь цілком банальні речі: базар, зарплату, сусідів, родичів; про їхніх дітей, які вже їх покинули чи й не покинули, про неприємності, страшні випадки чи щось смішне — це також був танок, який вони приречені танцювати все життя...
Я сходив у вечірню школу, бо в мене досить було вільного часу: добу чергував, а дві — удома, але там мені сказали, що запис буде тільки з початку нового навчального року; отже я мав час на такі блукання, на роздуми, книжки, розмови й отакі непоспішливі сеанси відчувань, які переживаю тепер.
Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химерувати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке — бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом — тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт — умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки — як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.
Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принамні, вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож, і я був ущерть налакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі — освітили зором якийсь клаптик простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо інший клаптик — і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвічених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,— обличчя ці сірі ли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напівпрозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою — а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконати себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло — це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у са-мооблуді, а нещастя — в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки. Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. "Не можна пропускати людей,— сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,— від них треба вчитися й розучуватися..."