— Ні-ні! Ти ще більший бідолашка, як цей! — показала на Артура.
— Мене звуть Артур! — мовив той з усією галантністю, на яку був здатний.—Але чого це я бідолашка?
— По-моєму, це видно,— засоромилася Лариса, але мені здалося, що вона й не засоромилася, а зіграла ролю засоромленої.
Тепер реготав Славко. Стояв, звісившись на костурах і по-дитячому заливисто сміявся. Я пер ящика, щоб припинити цю комедію, але вугілля в мене на лиці далі палало, як і те, що в печі.
— Вона артистка,— сказав я.— Працює в ляльковому театрі.
— На комедійних чи трагедійних ролях? — спитав Артур, з'їдаючи Ларису поглядом; я навіть ревність відчув — надто вже він розбивався.
— А хіба є різниця? — спитала наївно Лариса, сідаючи на простелену свіжу газету, що її читав тут мій попередник.
— Де ти зловив таку екзотичну пташку? — спитав Артур.
— В акваріумі,— сказав я.— Вдавала із себе рибку-людожерку.
— Вона топилася, а ти її врятував? — романтично і, звісно, роблено вигукнув Артур.
— Здається, навпаки,— мовив я.— Чи не так, подружко?
Лариса сиділа, розсвітивши щасливу, звісно, роблену всмішку.
— Дивно,— сказала вона.— Ви такі веселі хлопці, а він розписував, що ви жахливі нудики.
— Але ми і справді жахливі нудики! — вигукнув Славко.
— Нє,— захитала рішуче головою Лариса.— Я зроблю із вас справжніх чортів. Правда, мій милий чортику? — звернулася вона до мене, а що я мовчав, сакраментально додала.— Він мені сказав, що ви тут філософствуєте, а я терпіть не можу філософій...
У моїх друзів витяглися фізіономії і вони значуще поміж себе переглянулися. Вугілля на моєму обличчі догоряло.
— Я ж вам казав, що вона артистка,— мовив.
— З погорілого театру,— сказала Лариса і раптом дзвінко розреготалася, а на видовжених фізіономіях моїх друзяк почали блукати несміливі, недовірливі і якісь дуже вже бліді посмішки: Лариса вражала їх (як і мене, до речі) своїм простацтвом, але не менше дивувала й розумом своїм, ніби недбало прихованим за тим простацтвом.
— Приймаєте мене у свою компашку? — спитала вона.
— Я — за — мовив Артур.— Тільки в моїх ідеалах було стати ангелом, а не чортом.
— Я проти,— відверто сказав Славко.— В товаристві, де з'являється жінка, всі навіть розумні й поважні люди починають корчити із себе ідіотів. Окрім того, ми всі в неї закохаємося і станемо не друзями, а ворогами.
— Нічого подібного,— сказала Лариса.— Я його подружка,— вона тицьнула в мене пальцем і знову-таки по-простацькому,— а вам зась!
Мені здавалося, що все вугілля в мене на обличчі згоріло, але нічого подібного: я вже палав, як вогненний стовп.
— Голоси розділилися,— сказав Артур.— Слово за кочегаром-інтелектуалом.
Я розгубився. Кажучи чесно, я поділяв точку зору Славкову. Коли вона залишиться з нами, все зійде на хіхи і хахи, і ми, чого доброго, і справді тут почнемо танцювати бу-гі-вугі, навіть каліка Славко. З другого боку, вголос сказати цього я не міг. Не міг, аж язика мені заціплювало.
— За! — мовив я.— Але за однієї умови: хай вона відмовиться від наміру робити з нас чортів.
Лариса якийсь мент витримувала паузу.
— Згодна,— сказала вона.— Зрештою, для чого мені з вас робити чортів, коли ви ними є.— Вона замріяно всміхнулася, заплющила чудові очі, а тоді розплющила.— Тут у вас класно! Справжнє пекло! Чуєте, як вогонь гуготить?
Ми прислухалися. Вогонь у печі і справді гуготів. Сердито, натхненно, задоволено. Вогонь для біблійних юнаків.
8
У вільний від роботи час я любив блукати самотою вулицями, бо хоч Лариса й оголосила, що вона моя подружка, насправді ми були просто знайомі, причому на початковій стадії. Я проходив повз незугарний будинок сучасної побудови з рекламою: "Купуйте натуральну каву!" — горіли літери, горіла чашка із струменем пари над нею, горіла побіч зелена пальма, як нагад про екзотичні краї, де та кава росте; інколи щось у рекламі псувалося і горіла вона частково, наприклад, без пальми, чи без чашки, чи без кількох літер; я йшов хідниками, вдивляючись у лиця, що напливали на мене, як спалахи тієї-таки реклами — обличчя, які я колись бачив і такі, які побачу тільки раз. Вулицею повз трамвай і там теж було повно облич; трамвай був старий, можливо, й довоєнний, бо тремтів, деренчав, а на повороті роздирливо вищав. Хідники вимощено камінням, і між нього росла майже розтоптана трава, яка все одно росла,— я любив ці вулиці, які ввечері блідо освітлювалися ліхтарями, мені було смутно-самотньо, але той смуток здавався прекрасний; я любив, як палали, освітлені тим блідим світлом, дерева, і, коли наступав на леглого листка, мені здавалося, що той зойкав під підошвою. Хотілося самоти, а коли зустрічалися знайомі, я тільки на хвильку зупинявся, але ніколи до них не доєднувався,—мене вабило йти і йти, занурюючись у прохолодні хвилі, а .коли ставало нестерпно між самоти, я звертав на Михайлівську, де гуляла молодь,— місце, де можна загадково перезиратися з дівчатами і де вважалося цілком пристойним просто підійти до дівчат (а вони самотою не ходили) і почати баляндраси, хоч це були й незнайомі дівчата. Знайомства тут зав'язувалися елементарно і без особливих церемоній, так само, як і на танцмайданчику чи на центральній алеї парку. Але я і в гадці не мав зав'язувати знайомств, мені складало особливе задоволення пливти між людей, бо це була, здебільшого, сама молодь, побачити й таємно вразитися якимсь чудовим личком, мимохідь зустрітися з палкими очима, спалахнути на мить і відчути, що так само спалахує власниця тих очей і попливти далі — в простій лексиці це називається "стріляти". Одну із тих дівчат я по-особливому виділяв. Вона гуляла вечорами із батьками: батько із інтелігентним тонким обличчям, в окулярах, мати ще й тепер гарна, але вже огрядна, а між них, як між двох левів, ступало справдешнє диво, чорняве, кучеряве, спокійне тим загадковим дівочим спокоєм, який незвідь-чому хвилює. Ми обов'язково зустрічалися очима і тримали погляди зіткненими довше, ніж годилося, а коли розходилися, я відчував жаль. Коли ж знову здибувалися, спалахувала радість, хоч я чудово знав, що з цією дівчиною ніколи не познайомлюся і ніколи до неї не забалакаю, бо нам судилося з нею тільки отак освітити одне одного на короткий час, щоб потім розлетітися й навіки розчинитись у тому часі. Так воно, зрештою, і сталося, згодом, коли я виїхав до Києва, вже ніколи не зустрічав її на вулицях рідного міста в час приїздів, бо вона, можливо, також подалася кудись у світ, але її чудовий образ навіки відбивсь у моїй пам'яті, очевидно, для того, щоб вряди-годи освітлювати будень, який так просто й нещадно з'їдає все добре, піднесене й поетичне в нас, убиває відчуття казки, а людина без відчуття казки не є людиною; вона ж потрібна й тим, хто має сумну долю перетворитись у стандартну людину, як в неї перетворився і я...