1582-го року осавула генерального Якова Шаха, і першим його старанням було помститися на волохах за смерть гетьмана Підкови, котрий був великий Шахові друг, а козакам вельми люб’язний. Він доповідав королеві, що турки, взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії, набли-до кордонів польських та І тому від короля Баторія гетьманові наказ оберігати і примножувати на них війська та роз’їзди. Гетьманові цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз’їздом вниз Дністра, а сам з великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількоро турків військового звання, відіслав їх до короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті гетьмана і господаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння. Міщани не забарилися виконати його вимоги і видали сімнадцять чоловік винних з самим боярином, що Підкову на смерть віддав. Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Ни-кольській: "Так покарано віроломців і зрадників, що проливають кров християнську невинну". Уряд турецький не залишив без уваги напад гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через посланців своїх відшкодування від короля польського, а проміж тим дав наказ арештувати всіх купців польських і руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король польський, приступаючи до задоволення турецьких вимог, віддав гетьмана під суд і насланим до військового малоросійського трибуналу універсалом звелів старшині генеральній і всьому військові судити гетьмана. Він був усунений від гетьманства і засуджений на довічне ув’язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві.
малоросійських. Тіло Підкови з головою поховали козаки з честю в Канівському монастирі.
жаються
руських.
вислано
кордони
а місце гетьмана Шаха року
1583-го обрано гетьманом із полковників Дем’яна Скалозуба. На початку його правління кримські татари в зв’язку з незгодою урядів польського і турецького за пригоду волоську напали по-злодійськи на кордони малоросійські і полонили кількасот людей біля містечок Опішня і Ко-тельва. Гетьман при першій вістці про те негайно ж рушив з кіннотою своєю у кримський степ з наміром перейняти татар з бранцями, не допустивши їх до Орського Перекопу; але в тому не встиг, а дізнався од спійманих "язиків", що вони забралися вже за
Перекоп і випалили увесь степ на день дороги до Перекопу. Гетьман, од ступивши у свої межі, доповідав королеві про ворожі вчинки татар і, діставши у резолюції повеління, щоб, не починаючи війни явної, у котру турки, будучи тепер без діла, вмішатися можуть, старався визволити бранців умілим способом. Гетьман, не визнаючи в цьому пункті іншого мистецтва, окрім військового, дав секретний наказ запорозькому кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого числа і наготувати їх та військо своє в потайну експедицію. Швидко за цим прибув гетьман з кінним військом на Січ, і, спішивши тут три полки реєстрових козаків, посадив їх з таким же числом запорожців у човни, і виправив на море під командою писаря військового запорозького Івана Богуславця і полковника малоросійського Карпа Перебий-носа. Партизанам тим повелів гетьман пройти лиманом і морським берегом до приморських кримських городів, закрити їхні гавані і судна, які будуть виходити з них, переглядати та відбирати руських бранців, коли вони в них опиняються, а одному загонові човнів підійти до гирла Перекопської затоки, що понад Сербулацькою пристанню. Опісля того наказу вирушив гетьман з достатнім числом кінноти та піхоти до Орської лінії і, наблизившись до неї, замкнув обидві її брами, вдаючи, що переходить через лінію. Поміж тим приплив у затоку Пере-копську перший загін суден запорозьких, в які перебрався сам гетьман вночі, не оповіщаючи війська, а повелів лише обозному генеральному Якову Сурмилі командувати військом і далі намагатися дістатися за лінію з тим наміром, щоб татари, побоюючись вступу козацького всередину Криму, якнайскорше збували бранців своїх у приморські міста, де їх одби-вати на човнах буде можливо. Відпливши в море, гетьман з’єднався там зі своєю флотилією і, призначивши їй різні гавані кримські, поплив сам у затоку Керченську, що відділяє Крим від острова Тамана, де сподівався застати найбільшу переправу бранців. Та щойно увійшов у затоку, як військовими турецькими суднами, що вийшли з Азовського та Чорного морів, був оточений, і по довгій битві взятий у полон з усіма військами, що лишилися з битви, і відвезений до Царгорода, де заморений голодом. Так само і писар Богуславець був захоплений турками в полон біля міста Козлова; але опісля був визволений запорожцями за допомогою Семіри, дружини паші Турецького, котра виїхала разом з Богуславцем у Малоросію і була йому дружиною. Решта ж військ козацьких з обозним Сурми-лою і полковником Перебийносом повернулися в свої границі.
а місце Скалозуба року 1592-го обрано гетьманом із осавулів генеральних заслуженого у війську малоросійському природного шляхтича польського Федора Ко-синського, і в його пору почалася та, знана, епоха жаху і вигублення для обох народів, польського і руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши
Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула нарешті в безодню нікчемства, а народові руському давши випити найгіркотніший келих, що його за днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан. Це значить — унія, вигадана в Римі папою Климентом VIII і принесена якимось польської породи прелатом Михайлом Кунінським. Вона з’явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою. Єпископи руські та митрополит їхній київський Михайло Рогоза з багатьма архімандритами та протопопами року 1595-го були запрошені найулес-ливішим чином до міста Берестя Литовського на раду братерську. Названо це зібрання духовним грецької церкви собором. Головуючий на ньому нунцій папський з численним римським духовенством, передавши руському духовенству благословення папське і дар Святого Духу, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени повелителя Всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням єпископам і монастирям сіл з підданими, а білому священству по п’ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням короля і сенату, що сліпо корилися волі папській. Духовенство руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов’язки свої перед Богом, перед спільною церквою і перед народом, що їх обрав, підписали угоду на унію і присягою те ствердили. І сих зрадників було вісім єпископів і один митрополит Рогоза з архімандритами й протопопами, а саме: 1-й — Іпатій, єпископ во-лодимирський і берестейський, прото-троній константинопольський; 2-й — Кирило Терлецький, єпископ луцький і острозький, екзарх патріарший; 3-й — Єрмогон, єпископ полоцький і вітебський; 4-й — Іоанн Гоголь, єпископ пінський і туровський; 5-й — Діонісій, єпископ холмський і волзький; 6-й — Інокентій Борковський, єпископ чернігівський і остерський; 7-й —— Іраклій Шеверницький, єпископ волинський і почаївський; 8-й — Феоктист, єпископ галицький і львівський. А неспокушених єпископів, що піднесли сан свій пастирський розважністю та твердістю прямо апостольською, вистояло лише три: сівер-ський Іоанн Лежайський, нащадок князів сіверських; переяславський Сільвестр Яворський і подільський Інокентій Туптальський та протопоп новгородський Сімеон Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній апостольській і по вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті, урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши членами Великої кафолічної церкви грецької і єрусалимської і не маючи від її патріархів та всього духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхре-щуються. Соборище теє, після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів церкви, піддало їх зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану їхнього та посад.