— Так, справді корида? І він на ній! Не сон це, а справжня Іспанія — та Іспанія, що чарувала його з діточих літ.
Лише на уламок секунди перевів очі зі звіра на червоне сукно мулети[12]. І зубр вловив цей мент. Єроним уже під копитами потвори. Гострий біль перейняв усе тіло, й немовби розкрила обійми посвятна Кастільська земля.
Поважна — як море, сувора — як пустиня. Велична — як батьківщина античних героїв.
Колиска й гробниця предків!
Оселя святого хреста й герба, золотий келих і крицевий меч заразом...
Земле єдина — vale![13] В смерті знаходжу тебе, бо ти — мій відвічний раю! — пропливав вгасаючою думкою.
У кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга-довга тиша... А за нею — тяжке змагання зі Смертю; розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її і взяла взамін юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір'ю...
Але омана це, омана! Непережитий жах забив Магдалену. Знищила її перемога Невмирущої Коханки тієї Іспанії, що лише блиснула далекою фата-морганою й уже вирвала у смертельної суперниці серце, яке (належить тільки їй — Невмирущій!
Єроним гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній народився. Друга народилася з ним, в його душі, в його крові.
Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єронима до гробу.
Але сам Єроним — він тільки єдиний це знав! — що п'ють його життя змагання в ньому і за нього дві батьківщини.
Але батьківщина — як і душа! — може бути тільки єдина...
Жодна ж з цих двох не хоче уступити.
Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена,— визнавши свою безсилість,— жодна не може.
І гине Лячерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розтрощить на скалки.
Єроним стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною після спаленої сонцем Кастілії прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами — мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадливих казок...
І навіщо — навіщо! — перевезли його до Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..
Вглядівши, що його Нимцьо з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пестуна, Семен навшпиньках вийшов з одрини.
Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку суниць...
І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.
Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.
Краплинами розбризканого сонячного золота горять первоцвіти — небесні ключики, бо відчиняють весні небесні брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіалковою, блакитною піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.
Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини Панасової, з якої уже видко й Дніпро. Під великим срібнокорим ясенем стареча рука погладила обстрижену під мисочку біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясена.
— Здоров був, Самсоне! — всміхається сивими вусами Семен до дитини,— Все ставки робиш?.. А дідусь де?
Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя — свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав в бік, де дерева розступились, щоб дати місце блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптованим різною по силі і тону зеленню молодої рісні.
— Редьківку беруть!
І знов вглибився у свою гру — розгрібання землі.
Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час. Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному — бо ціле життя прожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.
Давно стояла повна коралево-червоних суниць мисочка коло пучечків,— як квіти, пов'язаних у китички,— редьківок, а діди все не могли наговоритись.
— Чари воно, Семене, так мені показується, чари — не хвороба це у нашого пана... І не інакше, як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася,— від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив: наговори турецькі на ній золотом написані!
Семен підніс спущені було блакитні, ясні очі.
— І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало, ще й перед хворобою, сидів у кімнатах пана Карлоса, де всі пам'ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник... Від цього образу, голубе,— не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть.
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронимові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він очима намальованими просто в душу і дивиться.
— Після того Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає... Бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив...
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
— Наш і не наш молодий пан... І так я гадаю: від того "чужого" вмерла пані, сердешна... Бо ж таки наша Марусенька була — Господь най їй світить!
— Земля, брате,— як коханка: коли щиро любиш, то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, То це або, прости господи, розпуста, або забава...
— Правду кажеш, брате,— хитає сивою головою Семен.
"Ох, ох, та не люби двох!" — пісня співає... Не може Нимцьо серця відірвати від того "чужого", що йому "своє", ні від нашого, що йому чужим бути не може.
На це — тільки "вода явлена"! З серця-бо матері Землі вона іде! Така, що сама на світ божий з'явилась, що не пили її ні звір, ні птиця, ні дівка, ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо...
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови; Малин Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького крілика.
— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас.— Таж-бо південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає,— тьху, тьху на неї!