Ярмарок Суєти

Сторінка 130 з 249

Вільям Теккерей

Саме тоді надійшла чутка, що миттю поширилась серед полковникових кредиторів у Парижі й дуже їх потішила. Міс Кроулі, багата тітка, від якої він чекав великого спад­ку, лежала на смертній постелі; полковникові треба було негайно їхати, щоб застати її живою. Місіс Кроулі з ди­тиною залишиться в Парижі, поки він не приїде по них. Він вирушив у Кале та, щасливо діставшись туди, поїхав не в Дувр, як можна було сподіватися, а сів у диліжанс до Дюнкерка, а звідти подався в Брюссель, що давно йому спо­добався. Річ у тім, що в Лондоні він мав ще більше бор­гів, ніж у Парижі, отож і віддав перевагу спокійному бель­гійському містові перед обома галасливими столицями.

Родонова тітка померла. Місіс Кроулі замовила глибоку жалобу для себе й для маленького Родона. Полковник був дуже зайнятий справами, пов'язаними зі спадком.

Тепер .вони могли найняти собі в готелі покої на другому по­версі, а не на антресолях, де мешкали досі. Місіс Кроулі й господар готелю влаштували нараду з приводу нових завіс, добродушно посперечалися щодо килимів і врешті все владнали, залишилось тільки сплатити рахунок. Ре-бека поїхала в одній з готельних карет, взявши з собою лише бонну-француженку й сина; люб'язні господар і гос­подиня на прощання всміхалися їй, стоячи коло брами. Генерал Тафто страшенно розлютився, коли почув, що Ребека поїхала, а місіс Брент розлютилася на нього через те, що він розлютився, хорунжого Спуні той від'їзд вра­зив у саме серце, а господар готелю заходився готувати найкращі свої покої до повернення чарівної маленької леді та її чоловіка. Він замкнув і старанно беріг скрині, які вона йому доручила. Пані Кроулі дуже просила пиль­нувати їх. Та коли їх потім відчинили, в них не вияви­лося нічого особливо коштовного.

Але, перше ніж приєднатися до чоловіка в бельгійській столиці, місіс Кроулі, залишивши малого сина на конти­ненті під наглядом служниці-француженки, навідалась до Англії.

Розлука Ребеки з малим Родоном не дуже засмутила ані матір, ані сина. Правду казати, Ребека не вельми упа­дала коло дитини від самого її народження. За гарним звичаєм французьких матерів, вона віддала його в село поблизу Парижа до годувальниці, де малий досить щасливо прожив перші місяці свого життя серед гурту молочних братів, що бігали в дерев'яних черевичках. Полковник часто приїздив відвідати його, і батьківське серце Родона старшого сповнювалось радістю, коли він дивився на ро­жевого, замурзаного хлопчика, що весело кричав і вдово­лено ліпив пиріжки з багнюки під наглядом своєї году­вальниці, дружини садівника.

Ребека не надто квапилась побачити свого сина і спад­коємця: якось він зіпсував її нову накидку сріблястого кольору. І хлопчик також дужче любив годувальницю, ніж матір, тож коли нарешті йому довелося розлучатись зі своєю веселою нянькою, що стала йому майже рідною, він кілька годин голосно плакав. Втихомирила його тільки материна обіцянка, що він завтра ж повернеться до нянь­ки. Та й самій няньці, якій, мабуть, теж було прикро розлучатися з дитиною, місіс Кроулі сказала, що скоро знов віддасть їй хлопчика, і та кілька днів нетерпляче чекала на нього.

Власне, наші приятелі були, можна сказати, першими з тієї зграї зухвалих англійських авантюрників, що потім Заповнили континент і шахрували по всіх європейських столицях. Тієї щасливої пори 1817—1818 років багатство й честь британців ще були у великій пошані. Тоді, як я чув, вони ще не навчилися, купуючи щось, так завзято торгуватися, як торгуються тепер. Великі міста Європи ще не стали полем діяльності наших заповзятливих шах­раїв. І якщо тепер навряд чи знайдеться місто у Франції чи в Італії, де б ви не зустріли наших шляхетних земляків, що поводяться з притаманною нам безтурботною пихою і зухвальством, обдурюють господарів готелів, збувають довірливим банкірам підроблені чеки, крадуть у каретни­ків їхні екіпажі, а в ювелірів — коштовності, витрушують з легковажних мандрівників гроші за картярським сто­лом, навіть цуплять з публічних бібліотек книжки, то ще тридцять років тому будь-якому "англійському мілордові", що подорожував у власній кареті, де завгодно відкривали кредит, і джентльмени тоді не ошукували, а самі потрап­ляли в лапи ошуканців.

Господар готелю, де жило подружжя Кроулі, перебу­ваючи в Парижі, аж через кілька тижнів дізнався, яких він зазнав збитків,— після того, як до нього почала захо­дити швачка, мадам Марабу, з невеличким рахунком за речі, що їх вона постачала пані Кроулі, після того, як мосьє Дідло з Буль-д'Ор у Пале-Роялі разів із шість запитав, чи не повернулася cette charmante міледі, що купувала в нього годинники й браслети. Виявилося, що навіть бідній дружині садівника, яка годувала дитину, леді тільки за перші шість місяців оплатила те молоко й материнську ласку, якими вона обдаровувала веселого й здорового маленького Родона. Так, не заплачено навіть годувальниці: Кроулі надто поспішали, щоб пам'ятати про такий, дрібний борг. А щодо господаря готелю, то він до кінця свого життя проклинав англійську націю і розпи­тував усіх подорожніх, чи не знають вони, бува, такого полковника, лорда Кроулі, avec sa femme — une petite dame, très spirituelle .

Прикро було слухати, як він нарікав на свою лиху долю.

Ребека подалася до Лондона з наміром домогтися певної угоди з численними Родоновими кредиторами — запропо­нувати їм по десять пенсів чи по шилінгу за фунт і дати змогу чоловікові спокійно повернутися на батьківщину. Нам не личить досліджувати всі ті способи, до яких вона вдавалася, щоб виграти ці важкі переговори, але, пере­конливо довівши кредиторам, що сума, яку вона вповно­важена їм запропонувати, складає весь наявний капітал її чоловіка, запевнивши їх, що полковник Кроулі краще залишиться жити на континенті, ніж повернеться додому, не сплативши боргів, і що він не має ніякої надії отримати гроші з якихось інших джерел, а тому їм годі й сподіва­тися дістати колись більше, ніж вона спроможна їм запро­понувати, Ребека досягла того, що кредитори одностайно погодились прийняти її умови, і за півтори тисячі фунтів го­тівкою скупила всі векселі, на суму більшу, ніж удесятеро.