Кажучи, що хтось добре живе невідомо за що, ми вживаємо вислів "невідомо за що" на означення чогось невідомого нам; просто даємо зрозуміти, що не знаємо, як та людина покриває свої видатки. Що стосується нашого приятеля полковника, то він мав великий потяг до всяких азартних ігор і, оскільки йому весь час доводилось орудувати картами, костями чи більярдним кийком, він оволодів ними, певна річ, набагато краще за тих, хто лише при-нагоді брав їх у руки. Орудувати більярдним кийком — це все одно що орудувати олівцем, флейтою чи рапірою: їх не можна опанувати зразу; тільки постійні вправи й наполегливість у поєднанні з природним хистом дають змогу досягти майстерності в цій справі. І Кроулі з блискучого аматора став справжнім майстром більярду. Як у великого полководця, його геній виростав разом з небезпекою, і, коли щастя відверталося від нього протягом усієї гри і проти нього починали битися об заклад, він з дивовижним хистом і сміливістю раптом робив кілька спритних ударів, що міняли хід гри, і врешті здобував перемогу, вражаючи всіх, тобто тих, хто не знав його стилю. Бо ті, хто знав його, були обережні, коли ставили гроші проти гравця, наділеного таким самовладанням і такою блискучою, неперевершеною майстерністю.
У карти він грав так само чудово, хоч на початку вечора весь час програвав, ходив дуже неуважно й робив такі помилки, що новачки. часто схильні були недооцінювати його хист. Та коли після кількох невеличких програшів він розворушувався, ставав обережніший, усі помічали, що гра його зовсім мінялась, і тепер уже можна було з певністю сказати, що, перше ніж скінчиться вечір, він розіб'є свого суперника вщент. І справді, дуже мало було таких, що могли похвалитися виграшем у Кроулі.
Успіх не зраджував йому, тож не дивно, що заздрісники й переможені часом відгукувалися про нього дуже й дуже неприхильно. І як французи казали про герцога Веллінгтона, який ніколи не зазнавав поразок, що лише збіг щасливих обставин забезпечує йому перемогу,— навіть допускали, що він зшахрував під Ватерлоо, тому й виграв цю останню велику ставку,— так і в Англії, в штаб-квартирі гравців, пішли розмови, що незмінні успіхи полковника Кроулі можна пояснити тільки нечесною грою.
Хоч на той час у Парижі до послуг гравців були вже заклад Фраскатті й Салон, захоплення грою поширилось настільки, що картярські доми не могли його вдовольнити, й азартні ігри провадили в приватних будинках з таким запалом, наче й не було публічних місць для заспокоєння цієї манії. На чарівних невеличких réunions y Кроулі вечорами також віддавалися цим фатальним розвагам, чим добродушна місіс Кроулі була вельми невдоволена. Вона стурбовано говорила про чоловікову пристрасть до гри, скаржилася на неї всім, хто до них приходив. Вона благала своїх молодих знайомих ніколи не торкатися гральних костей, а коли юний Жоутодзюбл зі стрілецького полку програв чималу суму грошей, Ребека, як розповідала цьому бідолашному хлопцеві її покоївка, цілу ніч проплакала й буквально навколішки благала свого чоловіка подарувати борг і спалити вексель.
Та як він міг подарувати його, коли сам щойно програв стільки ж Блекстонові з гусарського полісу і графові Пантеру з Королівської кавалерії? Жоутодзюблові можна дати відстрочку, авжеж... але, звичайно, заплатити він мусить, це дитячі балачки — казати, щоб хтось палив вексель.
Та й інші офіцери — переважно молоді, бо Ребеку оточувала молодь,— ішли з її вечорів з похмурими обличчями, залишивши ту чи іншу суму за її фатальними картярськими столами. її дім почав набувати недоброї слави, досвідчені гравці попереджали новачків про небезпеку. Полковник О'Дауд з *** полку, що перебував тоді в складі окупаційних військ у Парижі, попередив таким чином хорунжого Спуні. Цей піхотний полковник та його дружина затіяли бурхливу, голосну сварку під час обіду в "Café de Paris" з подружжям Кроулі, які теж там обідали. В тій сварці взяли участь обидві дами. Місіс О'Дауд ляснула пальцями перед самим носом місіс Кроулі і назвала її чоловіка , "справжнісіньким шулером". Полковник Кроулі викликав полковника О'Дауда, кавалера ордена Лазні, на поєдинок.
Головнокомандувач, дізнавшись про сварку, послав по полковника Кроулі, що вже готував пістолети, ті самі, "з яких він убив капітана Маркера", і поговорив з ним так переконливо, що поєдинок не відбувся. Якби Ребека не впала навколішки перед генералом Тафто, Кроулі відіслали б назад до Англії. Кілька тижнів після цього скандалу він грав лише з цивільними.
Проте, незважаючи на безперечну майстерність Родона і його постійні успіхи, Ребека, обміркувавши все, дійшла висновку, що їхнє становище ненадійне і що, хоч вони майже нікому не платять, їхній невеличкий капітал одного дня може зійти до нуля.
Карти, любий мій, добра підпора капіталові,— сказала вона,— але ще не самий капітал. Настане день, коли людям набридне грати, і що тоді буде з нами?-Родонові довелося визнати, що вона має слушність. Він уже помітив, що після кількох вечорів з невеличким пригощанням тощо чоловікам набридало грати з ним і, незважаючи на чари його дружини, вони не квапилися приходити знов.
Хоч як легко й приємно їм жилося в Парижі, кінець кінцем це було тільки порожне гаяння часу, весела розвага, і Ребека переконалася, що мусить забезпечити Родонові успіх на батьківщині. Треба було знайти йому місце вдома чи призначення в колоніях. Тому вона вирішила повернутися до Англії, як тільки розчистить собі туди дорогу. Найперше вона звеліла Кроулі продати патент і вийти на пенсію.
Його обов'язки ад'ютанта при генералі Тафто скінчилися ще раніше. Ребека скрізь висміювала генерала — його перуку (яку він замовив собі, приїхавши в Париж), корсет, штучні зуби, а найбільше його шанолюбні претензії на славу підкорювача жінок і безглузду впевненість, що жодна з них не встоїть перед ним. Тепер він усю свою увагу разом з букетами, обідами в ресторанах, ложею в опері та різними дрібничками переніс на місіс Брент, пишно-брову дружину комісара Брента.
Бідолашна місіс Тафто не стала від того щасливішою і так само просиджувала довгі вечори зі своїми дочками, знаючи, що її генерал, напахчений і закучерявлений, поїхав, щоб цілу виставу простояти за кріслом місіс Брент. У Бекі, звичайно, замість нього з'явився цілий десяток інших обожнювачів, і будьте певні, що своїми дотепами їй не важко було знищити суперницю. Та, як ми сказали, її втомило порожнє світське життя; ложі в театрах і ресторанні обіди їй набридли, з букетів не можна було зробити запасу на майбутнє, і вона не могла утримувати себе з дрібничок, мереживних носовичків та лайкових рукавичок. Вона відчувала марноту всіх цих утіх і прагнула вагоміших благ.