Виходить, що драконівська цензура всіх часів і країн та її утиски аж ніяк не могли заборонити з’яву геніїв?.. Та класиків. Та заодно й знищити їхні безсмертні твори.
Звичайно ж, суть не в цензурі — її наявності чи відсутності. (З одного боку цензура — хто ж сперечається? — забороняла, нівечила твори, а з другого ж мовби й боролася за чистоту культури, принаймні, за її драконівського диктату, того, що нині твориться на нашому ніким не контрольованому телебаченні, тоді й близько не було! Можливо за цензури відбувається те, що у світі рослин за пасинкування, коли при вириванні бічних пагонів, головний стовбур шугає вгору? Але не буду далі розвивати цю тему, як і кожне порівняння, моє теж шкутильгає).
Тоді в чому ж суть?
Дозвольте приклад. Якось один з бітломанів, що їх породив свого часу архіпопулярний англійський гурт "Бітлз", в пориві чи не (даруйте) підлабузництва, назвав учасника "Бітлза" Пола Маккартні... найбільшим у світі композитором (сплутавши, очевидно, грішне з праведним, талант геніальний з таланом модним і популярним, а це дві великі, як в Одесі кажуть, різниці). Назвав більшим навіть за… За Бетховена! Звичайно, подібне твердження всерйоз не можна сприймати (воно викличе хіба що посмішку). А згадав я цей курйозний випадок ось чому. Один мудрий чоловік з цього приводу зауважив: перевершити Бетховена (чи, приміром, Моцарта) не можна. Навіть в принципі. Хоча б тому, що в музиці це — недосяжні вершини, ЯКІ ВЖЕ ПРОЙДЕНІ. Тим же Бетховеном і тим же Моцартом. Їх ще можна досягнути (хоча б теоретично), але перевершити — ні. І не намагайтеся, навіть належачи до найпопулярнішого "Бітлза". Чому? Та хоча б тому... Спробуйте піднятися вище Джомолунгми — 8848 м. Але куди піднятися, як вище Джомолунгми на Землі немає вершини. І не буде, ясна, річ.
Ось чому в музиці — оскільки за неї зайшла мова, — піднятися вище Бетховена (Моцарта) неможливо. Вершини вже пройдені. Тим же Бетховеном чи Моцартом, а ще вищих просто в природі не існує.
Зважте й на інше. Після досягнення вершини — будь-якої — що починається?.. Так, так, спуск. Зворотній. Але — вниз. Бо вершини Бетховена та Моцарта — це ті вершини, на які здатен хомо сапієнс планети Земля піднятися. Але — не вище.
То чи не така ж нині ситуація з досягненням вершин культури (літератури, музики тощо) — вище тих, що їх спорудили колись генії, піднятися вже неможливо. Можливий. лише спуск. Униз.
Справді — бо. Тараса Григоровича Шевченка з людством немає вже 147 років, а новий, чи хоча б йому рівний (а втім, це — блюзнірство!) так досі й не з’явився. І, смію запевнити, ніколи й не з’явиться. Навіть і за тисячу-тисячу літ! Тарас Шевченко — це наша культурна Джомолунгма. Вище неї піднятися вже просто неможливо. Не дано цього роду людському і зокрема українському. Як і вище Івана Франка, Лесі Українки. Це та висота, на яку Україна змогла піднятися (між іншим, за цензурних утисків), але ще вище... Ні, новий Шевченко, Франко чи Леся Українка не з’являться. Ніколи! Так само, як у Росії не з’явиться новий Пушкін (Пушкін № 2), який би став вищим Пушкіна № 1. Хоч минув уже 171 рік, як Пушкіна немає. Але замінити його неможливо, бо це та вершина, на яку здатна була піднятися Росія. А піднятися ще вище... Ні, цього Росії не дано.
То ще ж виходить, панове-товариство? Всі зусилля сучасних творців марні? Літературну Джомолунгму їм ніколи не покорити (а втім, теоретично можна), але піднятися ще вище — зась?!. Виходить, всі найбільші досягнення нашої культури й духовності вже пройдені? І пройдені в минулому? І їх не дано нікому перевершити? Все, ще людство могло дати геніального в галузі культури й духовності, воно вже дало?
Не знаю. Хочеться гадати, що ні, але факти свідчать протилежне: всі найбільші досягнення людства (не в науці, тут ще простір та простір, а саме в культурі) в минулому. Навіть народна творчість, сягнувши свого неймовірного злету — пісні, казки, хоча б тих же Братів Грім чи Андерсена, теж вже в минулому? А сучасні творці мусять лише тиражувати сюжети, теми, ідеї, але без будь-якої надії піднятися вище? Виходить, Гомери народжуються лише раз?
Тоді що чекає культуру людства? Все те ж переписування-переспівування вже досягнутого? Але ж тільки в одній Україні Спілка письменників нараховує чи не дві тисячі своїх членів (а скільки ще не членів!) і кожен з них мріє якщо й на стати генієм, то бодай створити щось на рівні літературної Джомолунгми.
То що ж, все всує? Намарне? Ми приречені лише копошитися біля підніжжя тієї ж літДжомолунгми?
А так хочеться іноді… Під настрій. Створити щось таке… розтаке і, звичайно ж, перевершити Омара Хайяма, Олександра Пушкіна Тараса Шевченка, Льва Толстого, Федора Достоєвського і т. д., і т. д. То що ж робити далі? І це при тому, що керівництво — вельмишановне і т. д., і т. п.! — Спілки письменників (не тільки української) час од час зазвичай видає на-гора мудрі вказівки, як писати, про що (чи про кого) писати… А втім, поживемо, потворимо (біля підніжжя чужих пірамід та в їхніх тінях з надією створити бодай маленьку пірамідку, але свою) та й побачимо. Ось тільки як творити? Шедеври. Рівні — хоча б рівні — вже створеним раніше нас. Та ще й творити в тіні чужих пірамід. Але хто нам скаже-підкаже як та розрадить? Тим більше, в густій тіні чужих пірамід не кожного й видно.
EX!.. МУСІКАПІ Б!!!
Це, розповідають, один малючок трьох чи що рочків, повернувшись якось із садика та повечерявши, млосно потягнувся, явно когось копіюючи, і раптом загадково видав на-гора:
— Ех!.. Мусікапі б!!!
Вражені батьки довго не могли второпати, що означає оте загадкове
"мусікапі б". А малий, ясна річ, пояснити не міг, бо й сам не тямив, що означає оте "мусікапі б". Не інакше, як повторював з чиєїсь мови.
І так тривало кілька вечорів підряд. І лише згодом виявилося. У садику з’явилася нова вихователька, дама, взагалі, розкішна, в доброму — і здобному! — тілі та розквіті літ. Так ось, вона, як пообідає — разом із дітьми в садику, — то не встаючи з-за столу, смачно, до хрускоту в суглобах, млосно потягнеться і замріяно протягне:
— Ех!.. Мужика б!!!
Ця історія пригадалась мені ось із якого приводу. У Харкові, в тамтешньому ботанічному саду фінікова пальма росте. Гостя з тропіків та субтропіків і взагалі, для України дерево екзотичне. Розкішна така, є на що й подивитися. І росла вона в тому ботанічному саду Харкова чи не дев’ятий десяток літ, сягнувши за цей час аж на 20 м угору, Сподобалось їй, певно, в Харкові. Квітла, як молода. Щороку під Новий рік (саме в цей час на її далекій історичній батьківщині наставало літо красне) рясно вкривалася волотями жовтих квіточок.