Тож виходить, що анекдот, розказаний Маршалом, викликав у душі Батька своєрідну детонацію. На те він і анекдот. (Старий перед іконою з лампадкою молиться в одній сорочці: "Направ і зміцни, направ і зміцни..." А стара його лежить на печі і подає звідти голос: "Ти, старий, молись тільки щоб зміцнити, а направити я й сама зумію").
Маршал і далі вірно служив Системі — і після того, як Батько відмовився їй служити. Через п’ять років військовика не стане — його зжере той монстр, якого він курував. Головний маршал артилерії (на той час ще й головнокомандувач ракетними військами стратегічного призначення) загине при випробуванні міжконтинентальної балістичної ракети. Вчені наполягали перенести строк запуску (були виявлені негаразди в автоматиці), але Маршал відмовиться переносити строк, адже строк був затверджений нагорі, тією Системою, якій він служив. А піти проти Системи? Перенести затверджений нею графік робіт?.. Ні, ні, він на це не міг піти.
І поплатився за це життям — Маршал згорить у полум’ї, коли на старті раптово вибухне клята ракета. Чий старт вчені просили перенести на невизначений строк. Не переніс. Разом з Маршалом живцем згорять на космодромі ще 200 чоловік.
В ТІНІ ЧУЖИХ ПІРАМІД
Весело-песимістичні нотатки
Пригадую, якесь Москва відзначала ювілей знаного — чи не культового кінорежисера Леоніда Гайдая. Так, так, творця нині широко відомих кінокомедій. Хоча б таких, як "Пес Барбос...", "Операція "И", "Кавказька полонянка" та ін., що їх воістину полюбив глядач і скільки стрічки не "крутять", а їх все одно дивляться із захопленням — наче в перший раз.
У зв’язку з ювілеєм кінометра згадали і її, голубку, цензуру. Радянську, ясна річ, яка за свого панування соромливо ховалася під якийсь Головліт (вважалося, що цензури в СРСР на було) — жорстока була небіжчиця, царство їй небесне. Попсувала вона крові комедіографу! (Та хіба тільки йому одному?). Що було, те було — із пісні, як співається, слова не викинеш. Згадували навіть діяча Романова, тодішнього главу кінематографа СРСР — теж псував Гайдаєві кров! І навіть збирався покласти на полицю новий його фільм — здається, "Кавказьку полонянку", щось там чорне у ній уздрівши. Перегиби. Але митець — чи радше щасливий випадок — все ж таки переміг. Комедія тоді прорвалася на широкий екран.
І ось які думки — ледь чи не "крамольні" — тоді в мене з’явилися. З приводу цензури... Дозвольте нагадати суть цього терміну колоритного: цензура — контроль офіційної (світської або духовної) влади за змістом, випуском у світ і розповсюдженням друкованої продукції, для того, аби не допустити чи обмежити поширення ідей, інформації, що визначається тією владою небажаним або шкідливим... Але навіть за такої цензури Гайдай, якщо вже ми почали про нього мову, — таки створив усе, що хотів — загалом 18 фільмів. І пустив їх межи люди. І ніяка цензура, — а вона була, а вона лютувала: всемогутня! — не заборонила його фільми. Та які фільми! Досі сміємося. І завтра-позавтра будемо сміятися. Виходить, навіть всемогутня тоді цензура на змогла їм стати напереп’ят — хоч і намагалася, хоч у неї й чесалися руки.
І ось уже 16 років як у нас — на пострадянському просторі — немає її, цензури. Знімай що хочеш і як хочеш! А новий Гайдай так чомусь за цей час і не з’явився. За нашої свободи слова. Не з’явилися й комедії — бодай його рівня. Виходить, за жорстоких цензурних умов це можливе — з’ява Гайдая, — а за свободи слова — ніц? Дивно чи не так?
Здається, цензура в історії людства була споконвіку. І тисячу й більше літ тому лютувала. Переслідувала ще Ювенала Деціма Юнія, римського поета-сатирика, 1881 рік тому! А він все одне творив свої сатири і збагачував ними людство — попри жорстокі утиски слова й думок.
Цензура (чи влада, що одне й те ж) переслідувала ще Боккаччо (принаймні, ставила палиці в його творчі колеса), Рабле, Мольєра, Свіфта, Вольтера, Гейне, Гашека і т. д., і т. д. (перелік цей можна вести до безконечності!). Але ж за її переслідування були (жили й творили) вищеназвані творці. А ось нині, як немає цензури, їх — чи їхнього рівня — чомусь не видно. Не кажучи вже про ще вищих. Немає й новітнього Ювенала хоч на безцензур’ї (даруйте такий не вельми зграбний неологізм) чому б йому і не з’явитися? Як кажуть, всі карти в руки — твори, тавруй, висміюй! Ніхто тебе не буде забороняти. (Ба, ба, ніхто навіть й уваги на твою сатиру нині не буде звертати, але це вже інша тема). Ніхто... А новітній Ювенал так чомусь і не з’явився. Ні в Італії, ні будь-де.
Попередницею радянської цензури в Росії (а відтак і в тодішній Україні) була цензура російського самодержавства. Теж із драконівських порідь. Що не завадило, наприклад, Миколі Васильовичу Гоголю створити "Ревізора" (і — поставити його, а на прем’єрі був навіть сам цар, який заявив, що йому найбільше дісталося!) та "Мертві душі". І створив, і поставив на кону, і видав. За тодішніх, повторюю, жахливих цензурних утисків — най би їх ніколи на було!
І ось вже немає ні російської самодержавної, ні червонозоряної радянської (їй рівня, ба, навіть, ще лютіша) цензури, згадувана вже свобода слова, але новий Микола Васильович Гоголь з безсмертними "Ревізорами" та "Мертвими душами" (за інші шедеври вже й на згадую, місця мало) за 156 років, що минули звідтоді, так і не з’явився. А за лютої цензури він був і ще й успішно творив — що хотів і як хотів.
Новітнього Гоголя, сорочинця нашого веселого, — чи бодай йому рівного, — як не було, так і немає. За повної свободи слова і всілякого сприяння красному письменству! Немає і… і ніколи й не буде.
Минуло 98 років звідтоді, як не стало Л. Толстого, 127 років — Достоєвського, а нові Толстой і Достоєвський в російській літературі так чомусь досі й не з’явилися. І це за можливості творити що хочеш і як хочеш.
Омара Хайяма вже немає 886 років, а новий Омар Хайям за цей час — достатній для з’яви нового генія, — так чомусь і не вигулькнув.
Бальзака немає з нами вже 158 років, Мопассана — 116 років, В. Скотта — 176 років, Чехова — 104 роки, Шолохова, правда, лише 24 роки, але чомусь за такий час — і за свободи, не забуваймо, слова, — так і не з’явилися нові Хайями, Бальзаки, Мопассани, Скотти, Чехови, Шолохови. І це при тому, що нині немає цензури — пиши, як уже мовилося, що хочеш і як хочеш і з якими там ідеологічними акцентами. Вольному воля! А за цензурних утисків вони мали честь бути і творили — за тих же утисків — дай Боже нинішнім творцям так творити! І таких прикладів можна наводити ще і ще, перебравши чи не всю світову класику, починаючи від Давнього Риму.