До речі, про сам ключик.
Спершу — як готувалися до зйомок, — була думка випиляти його з фанери і покрити золотистою фарбою — от, мовляв, і золотий ключик.
Але Режисер наполіг аби ключик був справжнім, фактурним, а не якоюсь там фанерою. Замовили одному майстрові і той випиляв ключ з бронзи — важкий, візьмеш у руки і, як той казав, маєш "вещ", і на вигляд золотий.
Коли фільм негадано приніс його творцеві шалений успіх, Режисер вирішив забрати собі на згадку той ключик. Простіше, він купив його у кіностудії. У нього й нині зберігається квитанція: "Прийнято від такого-то (далі йде прізвище Режисера) за реквізит: ключ — 30 рублів". Рівно стільки, скільки заплатила кіностудія за його виготовлення майстрові, у якого і замовляла реквізит. І то не просто реквізит (хоча для кіностудії, може, й так, там усе — реквізит), а справжній витвір мистецтва! Та й за повір’ям саме такий ключик приносить (відмикає) щастя.
Приніс він і Режисерові — стан цілковитого задоволення життям, відчуття... безмежної радості, яких зазнає хто-небудь — так в тлумачних словниках трактується термін "щастя".
На той час немолодий (йому було вже тоді добре за шістдесят) Режисер жив одинаком — після розлучення з дружиною. Ну, жив самітником, особистого щастя — ні грана. Тільки робота, якій і віддавався сповна. Так уже й збирався в самоті звікувати вік. Та і яке женіння, як йому вже добре за шістдесят. На трьох дітей од першої дружини платив аліменти — 50 відсотків від усіх заробітків. Машини, дачі — не мав, все життя прожив в однокімнатній квартирі.
Де вже було тут думати про особисте щастя.
Але ж недарма у нього був... Золотий ключик.
Тож одного дня...
Одного разу (так всі казки починаються) у квартирі вже літнього самітнього чоловіка задзвенів телефон...
Якась невідома молода особа (такий дзвінкий дівочий голос) відрекомендувавшись (її ім’я і прізвище для нього тоді нічого не означало) виклала суть справи.
Вона навчається в Інституті культури і їй треба написати працю про інтересну людину...
— Розумію, курсова чи дипломна робота, — зітхнув Режисер. — Пишіть. Про цікаву людину. Бажаю успіхів. Тільки я тут при чім? Звідки вам відомо, що я — цікавий? А раптом я зануда яких світ ще не знав, га? При чім, питаю, тут я?
Виявилося, що він якраз "при чім". Адже для незнайомки він — "найцікавіша людина". Чому? Вони ж навіть не знайомі особисто.
— А я знайома з вами особисто, — защебетала незнайомка. — З вашою такою цікавою творчістю...
Розповіла, що вона знає всі його фільми напам’ять.
— Гаразд, — зітхнув він. — Приїздіть і пишіть свою роботу про мене, як про... гм-гм... цікаву людину. Тільки застерігаю: вас чекає розчарування. Я зовсім не цікава людина — на відміну від моїх фільмів. Людина, якій уже за шістдесят і яка давно самотня в однокімнатній квартирі, а тому й нудна.
Вона приїхала. До нього. Збирати для своєї курсової чи дипломної роботи матеріал про цікаву людину.
Потім він зізнаватиметься в одному інтерв’ю:
"Двері відчинив, стоїть — такі сині-сині очі, розкішна, довга коса.
Такої вроди простої зараз і не зустрінеш. От і все. Звідтоді ми разом".
А все чому — відбулося так просто й легко, як за помахом чарівної палички? Та тому, що ключик у нього був — золотий.
І вона стала його дружиною. Хоча спершу не все було гладко.
З його ж інтерв’ю:
"Дружина моя на сорок років за мене молодша. Коли її батьки дізналися, що ми хочемо побратися — не одразу сприйняли це всерйоз і чи не з глузду з’їхали..."
Але все завершилося благополучно — вони щасливі. А це — головне. Не дуже молодий молодий і дуже молода молода. Він у шістдесят з чимось років, вона у свої двадцять з чимось. А щасливі, зрозуміло, разом.
І він став батьком (у них народилася дівчинка). І це у його шістдесят з чимось років. Ну хіба це не казка?
А все чому?
Та тому, що в нього — відкрию вам секрет щастя, — у нього є незвичайний талісман.
От і не вірте після цього, що золотий ключик відкриває двері до щастя.
Жаль, що їх — його і її — немає чомусь у книзі "100 великих історій любові", де зібрано справді сто великих історій про справді велику любов відомих людей. Мабуть тому, що у них сто перша велика любов.
А втім, може, і тисячу перша, адже історіям великого кохання серед людей — несть числа. І не має, і ніколи не буде — на наше щастя. Тож і ми шанс маємо з’явитися у книзі незвичайних історій про велике це почуття. Тільки треба, аби у нас і справді було велике кохання. А це ж не так просто. Хоча... всі кохання — якщо вони справжні, — мають бути великими. На цьому рід людський і тримається під сонцем на планеті Земля. Бо якщо любов невелика, абияка — це вже не любов.
Оце вам і вся легенда... А, може, й правда. Так, так, не передання, не міф, не казка, а щонайправдивіша билиця. Про золотий — є, є, виявляється, і такий, — ключик. Дай вам (нам) Бог його придбати!
П’ЯТСОТ ГРАМІВ СОСИСОК
"Сосиски — невеликі ковбаски, які перед уживанням відварюють" — із кулінарного довідника.
І чого воно так. Як скажуть, приміром, шпигун, так відразу ж і верне — пхе! (В порядному товаристві хоч не зізнавайся хто ти насправді). А скажуть: розвідник і ти вже — о-о-о!!! Чи не герой. Вже ніби й архіблагородно звучить. Тому й шпигунів в СРСРі, які б шпигували в інших країнах, мовби й не було. А були лише розвідники — благородні і т. д.!
Отож і виходило, що шпигуни лише у них діють (мерзенні тощо), а в
нас лише той... Розвідники — герої з героїв. Хоч приклад з них бери.
Навіть тлумачні словники — і ті ці терміни тлумачать не без емоцій, що словникам взагалі не властиві.
Шпигунство — злочинна (ЗЛОЧИННА!!!) діяльність, яка полягає в таємному збиранні відомостей або викраденні матеріалів, що становлять державну таємницю, з метою передання їх іншій державі.
Розвідка — організація, що збирає відомості про політичне й економічне становище інших держав та про стан їхніх збройних сил. І ніяких епітетів на кшталт "злочинна організація" тощо. Бо розвідники це, виявляється, працівники — ой-ой! — розвідки, фахівці з розвідок. (Навіть ударники комуністичної праці — були колись у нас і такі диваки — називалися розвідниками. Майбутнього).