От і нашого героя, якби він шпигував на "них" — у нас було б обізвано зрадником. ("Зараз найстрашніший для нас ворог — шпигун!" — застерігав ще колись Олександр Корнійчук, майстер драматургії). Але оскільки такий тип явно малосимпатичний шпигував (пардон, здійснював розвідку!) для нас — перебігши, звісно, від них до нас, — то його нині величають у нас не просто розвідником (Боже борони, шпигуном!) — а видатним розвідником. Прямо хоч ікону з такого святеника-перебіжчика од "них" до нас малюй! Бо ж той перебіжчик виявився — для нас, звичайно, не для них, кого він зрадив, — чи не найвидатніший геній (ніби генії можуть бути і не видатні) — розвідником. Ще б пак, десяток літ очолював за рубежем мережу наших шпигу... пардон, розвідників у США, Бразилії, Мексиці, Аргентині. Поставляв в СРСР всі найсекретніші напрацювання тамтешніх фізиків щодо ядерної зброї. Але це для нас він був генієм розвідки, для них він був і залишився мерзенним (злочинним) зрадником-перекинчиком-перебіжчиком і маскувався він під звичайнісінького нью-йоркського фотографа, котрий мав у Брукліні своє ательє.
Але скільки вірьовочка не в’ється... Його врешті-решт викрили і схопили — "акули капіталізму". Як з обуренням писатимуть пізніше в СРСРі "по наводке предателей". Як ніби він сам — але по відношенню до них — не був тим самим "предателем"!
Він бадьоро відкидав усі пред’явлені йому звинувачення його — ним зраджених — співвітчизників, стаючи в позу та заявляючи що в США, мовляв, усі звихнулися на шпигуноманії, що там "охота на відьом" і т. д., і т. п.
Але при арешті не встиг знищити всі компромати — дали 30 років. П’ять з них він відсидів у тюрмах Нью-Йорка та Атланти, а тоді його обміняли на їхнього розвідника (себто шпигуна), якого наші викрили у себе. Обмін відбувся на мосту Альт Глініке між Західним та Східним Берліном.
Прибувши в СРСР, на який він шпигував, коли зрадив своїх, маючи вже звання полковника, працював у центральному апараті розвідки. А після відставки жив у Москві — як і всі пенсіонери. А втім, не зовсім, як усі. Тоді був дефіцит (а коли він не був в СРСР? Адже він мав чотири стихійних лиха: зиму, весну, літо і осінь). Тож він у буфеті свого відомства вистоював довжелезну чергу (шпигунів у нас тоді було, пардон, розвідників!) за сосисками і купував їх півкіло.
Чому півкіло? Та тому, що за тотального дефіциту більше в одні руки не відпускали. Отож, нарешті вистоявши, купував півкіло сосисок і врочисто ніс їх додому. Дружина його, варячи ті сосиски, зітхала.
Чого — невідомо. (Таємниця розвідки!). Хоча... Мабуть тому, що він здуру так дешево продався. Міг би для цього діла вибрати якусь іншу, багатшу державу — принаймні, на сосиски, — де сосисок в одні руки давали стільки, скільки хто хотів. Але, — знову тяжко зітхала жона, муж її шпигун — пардон, пардон, розвідник! — дав маху. За півкіло сосисок продався у першу в світі Країну Рад, яка жила за ленінськими законами. Та що тепер...
І гукала його їсти — ті сосиски, що мовби ж повинні були бути м’ясними, а на повірку виявлялися із сої, зліпленої кулінарним клейстером. А, може, й столярним — так дешевше, — хто тепер точно скаже.
БІЛА ПЛЯМА НА ЧОРНОМУ ФОНІ
Супруженції моїй законній Аделаїді Валеріївні Гомельській від законного її мужа Кирила Степановича Гомельського власноруч писане приватне послання, що при певних обставинах може бути офіційним, писаним як на духу і при здравому умі.
Кицько, це я, твій Котяра!
Заскочив на хвилинку до наших пенатів, а тебе як завжди — чортма! Де ти бродиш-колобродиш, кицько моя ненаглядная? Де тебе чорти носять, голубко моя дорогая?!. Мабуть, знову завіялась в казино на всю ніч? Гляди! Більше п’ятнадцяти тисяч зелених за ніч не програвай — ми не такі багаті, як деякі олігархи, для яких закон — не закон, а дишло!
А тепер до діла.
Жіночко моя золотая, Аделаїдо Валеріївно! Цеї ночі я йду на діло — побажай мені ні пуху, ні пера! До чорта! Все вже підготовлено. Операція по із’ятію держцінностей, до якої ми готувалися більше місяця, вивірена і відрежисована. Все розраховано по метрах і секундах — відступати нікуди. Та й бля буду, коли ми не забагатіємо цієї ночі, що обіцяє стати для нас з тобою золотою.
Все вже на мазі, тільки вперед!
Будемо брати Збербанк. З охороною банку все вже домовлено. Суть операції. Після півночі охоронець відчинить нам двері. Ясна річ, мовби "необачно". Звати його Перепічка. Петро Перепічка. Слизький взагалі, тип, хоч і проліз — чи не вужем — аж у саму охорону банку. (А втім, вона в нього найнята і кого банк наймає, до пуття не розібрався). Але нам повезло на такого одчайдуху, який заради кількох штук баксів ладен і батька-матір спровадити на той світ. Цінна взагалі для нас кадра! Така, що раз нею скористаєшся, а потім так і засверблять руки відправити її подалі з цього світу!
Ми будемо перевдягнуті в міліцейську форму, тому охоронець буцімто преспокійно відчинить нам двері і ми, миттєво понадівавши маски, вриваємося у хол банку — калаш у нас і два пістолети, — наносимо тій Перепічці легкий удар по кумполу прикладом. З таким розрахунком, аби струсу мозку не було, але рана з кров’ю щоб з’явилася — від лоба до потилиці. За домовленістю з нами, він "встигає" двічі вистрілити зі свого табельного пістолета. Але, ясна річ, мимо — в стіні залишаються кулі. Як наочний доказ його "мужності". Ми зв’язуємо його для блізіру, затикаємо рота ганчіркою, ще й заклеюємо скотчем, кидаємо його в куток, a самі, забравши в нього ключі, кидаємося до підвалу, де зберігаються не тільки гроші — наша рідна валюта і долари, — а й золото та срібло у зливках. Забиваємо сумки (все має зайняти лічені хвилини) і зникаємо з банку як привиди — заперши, звісно, за собою двері ключем, відібраним у Перепічки. Його лише вранці виявлять зв’язаним, коли з нас і слід простигне! Далі він має молоти легенду про ментів, яким відчинив двері, бо повірив, що вони справжні і "втрачати" свідомість від одержаного удару по башці... На слідстві він проходитиме як потерпілий. Чи ж винуватий він, що відчинив двері людям у ментівській формі, га?
Все о’кей і ол райт! За вуглом банку нас чекатиме машина з фальшномерами, ми — тю-тю! Через два квартали кидаємо ту машинерію, перебігаємо внутрішніми дворами на сусідню вулицю, там нас чекає інше авто — до речі, "конфісковане" в однієї роззяви, — і ми зникаємо. В невідомому, як прийнято казати, напрямку.