Один лакей у панськім маєтку мав скрипку. Інколи смерком він грав на ній, щоб сподобатися покоївці. Янко часом підповзав поміж лопухами аж до відчинених дверей буфетної, аби тільки подивитися на ту скрипку. Вона висіла на стінці якраз напроти дверей. Вся душа хлопчикова линула з очей до тієї скрипки; скрипка здавалась йому чимось недоторканним і святим. А проте він хотів хоч раз узяти її в руки або хоч придивитися зблизька... Бідне маленьке дитяче серце тремтіло, повне щастя від самої цієї думки.
Одної ночі в буфетній нікого не було. Пани давно жили за кордоном, будинок стояв порожній, лакей завжди сидів у кімнаті покоївок. Янко, причаївшись у лопухах, довго дивився крізь відчинені двері на мету всіх своїх бажань. Повний місяць скоса заглядав через вікно в кімнату, вимальовуючи на стіні великий ясний квадрат. Цей квадрат помалу наближався до скрипки, аж поки освітив її всю. У темряві хлопцеві здавалося, ніби від скрипки лине срібне сяйво, а надто опуклі лінії її були освітлені так яскраво, що Янко ледве міг на неї дивитися. В місячному сяйві було видно все: вигнуті боки скрипки, струни, загнутий гриф. Кілочки на ній блищали, мов світлячки, а смичок, що висів поряд, скидався на срібний прут...
Ой! Яке це все було гарне й справді чарівне! Янко дивився на скрипку все жадібніше. Скулившись у лопухах, спершись ліктями на худі коліна, з розкритим ротом, він дивився й дивився, не відриваючи очей. То страх спиняв його на місці, то якась непереможна сила штовхала Янка вперед. Чари це були, чи що?.. Здавалося, освітлена скрипка наближалася з темряви, підпливала до хлоп'яти. Часом вона ніби мерхла, щоб знов засвітитися ще дужче. Чари, справжні чари! Тим часом війнув вітер, тихо зашуміли дерева, зашелестіли лопухи, й хлопчик виразно почув: "Іди, Янку! В буфетній нема нікого... Іди, Янку!.."
Ніч була ясна, місячна. В саду над ставком заспівав соловейко, виводячи то тихо, то голосніше: "Іди! Підійди! Візьми!" А поважна дрімлюга тихо облетіла навколо голови дитини й гукнула: "Янку, ні! Ні!" Але дрімлюга відлетіла, а соловейко залишився, й лопухи шелестіли чимраз голосніше: "Там нема нікого!" Скрипка засяяла знову.
Бідне маленьке скулене тільце обережно посунулось уперед, а соловейко тихесенько виводив: "Іди! Підійди! Візьми!"
Біла сорочечка вже мелькала біля самих дверей. Чорні лопухи не затуляли її. На порозі кімнати чути було, як швидко дихали слабі груди дитини. Ще хвилина — біла сорочка зникла, вже тільки одну босу ніжку видно за порогом. Даремно дрімлюга пролітає ще раз, гукаючи: "Ні! Ні!" — Янко вже в буфетній.
Закумкали раптом величезні жаби на ставку, ніби злякавшись чогось, та незабаром змовкли. Перестав виспівувати соловейко, не шелестіли лопухи. Янко ступав тихо, обережно, але тут його охопив страх. Там, у лопухах, він почував себе наче вдома, а тут — мов дике звірятко в пастці. Рухи його стали рвучкими, подих — коротким і свистячим, до того ж Янка знов оповила темрява. Тиха літня блискавиця, майнувши із заходу на схід, освітила ще раз кімнату і Янка, що завмер навкарачки перед скрипкою, задерши голову. Але блискавиця згасла, місяць заслонила хмарка, і вже нічого не було ні видно, ні чути.
Та за хвилину в темряві полинув тихий плачливий звук, ніби хтось необережно доторкнувся до струн,— і раптом...
Якийсь грубий заспаний голос гнівно спитав із кутка кімнати:
— Хто там?
Янко затаїв подих, але грубий голос спитав ще раз:
— Хто там?
Одсвіт сірника замиготів на стіні, стало видно, а потім... О боже! Залунала лайка, удари, плач дитини, лемент: "Ой, не буду!" Замиготіло світло у вікнах, загавкали собаки, знявся галас у всьому домі...
На другий день бідний Янко вже стояв перед судом у старости.
Чи будуть його судити як злодія? Напевно.
Глянули староста й засідателі, як він стоїть перед ними з пальцем у роті, з витріщеними, зляканими очима, малий, худий, затурканий, не розуміючи, де він і чого від нього хочуть... Як тут судити такого бідолаху, що має десять років і ледве на ногах тримається? В тюрму його посадити, чи що?.. Треба ж мати трохи милосердя до дітей. Нехай його візьме сторож, нехай йому всипле різок, щоб більше не крав, та й годі.
Покликали сторожа Стаха.
— Візьми його та дай йому отам на згадку.
Стах кивнув своєю придуркуватою звірячою головою, взяв Янка під пахву, мов якесь кошеня, і поніс до стодоли. Хлоп'я чи не розуміло, що зараз буде, чи дуже злякалось, але не озвалося ні словом, тільки дивилося, мов зляканий птах. Хіба ж воно знало, що з ним зроблять? Та як Стах у стодолі взяв його в оберемок, простяг на землі і, закотивши сорочину, махнув з плеча, лише тоді Янко скрикнув:
— Матусю! — і так за кожним ударом різкою кричав: "Матусю! Матусю!", але все тихше й слабше, аж поки за якимось ударом затих зовсім і вже не кликав матері!..
Бідна, розбита скрипка!..
Ех, ти, дурний, злий Стах! Хто ж так б'є дітей? Адже воно й так було мале, кволе й ледве дихало.
Прийшла мати, забрала хлопчика, але мусила вже нести його додому на руках...
На другий день Янко не встав, а на третій день, надвечір, уже вмирав собі спокійно на лавці під рядниною.
Ластівки щебетали на черешні, що росла біля хати, промінь сонця падав крізь шибку й заливав світлом золоту розпатлану голівку дитини, обличчя, в якому вже не було ні краплини крові. Цей промінь був ніби шлях, яким мала відійти душа хлопчика. Добре, що хоч у хвилину смерті вона піде широкою сонячною дорогою, бо за життя ішла справді тернистою стежиною. Худі груди ще здіймалися від подиху, хлоп'я, здавалося, прислухалось до відгомону сільського життя, що линув крізь розчинене вікно. Був вечір. Дівчата, йдучи із сіножаті, співали: "Ой на зеленій на луці", а від струмка долинав голос сопілки... Янко востаннє прислухався, як грає село... На ряднині поруч лежала його скрипка з дранки.
Раптом обличчя вмирущої дитини прояснилося, а з побілілих уст злетів шепіт:
— Матусю!..
— Що, синку? — озвалася мати, яку душили сльози...
— Матусю, бог дасть мені на небі справжню скрипку?
— Дасть, синку, дасть! — відповіла мати.
Більше вона нічого не могла сказати: груди їй шматував нестерпний жаль. І простогнавши тільки: "Ой Ісусе! Ісусе!", мати впала обличчям на скриню й заридала, як божевільна або як людина, що бачить: не врятувати їй від смерті того, кого любить найбільше в світі...