— А ти ні?
— Га?
— Тобі, кажу, теж прикро, що я гомоню з мужиком? І Що ви сьогодні, поглухли, чи що, всі?
— Та гомони на здоров'я! Заведи в намет, там і гомоніть... Тільки гляди, аби не став він з толку збивати...
— З якого?
— Ну... мало що в них на думці. Хто їх знає, тих мужиків. А він он який балакун!
— Ти прямо, як за дівкою, за мною пильнуєш.— Степан усміхнувся.— Смішний ти, Іване... Не бійся, він мене з толку не зіб'є.
— Та я не боюсь...
— І не ображайтесь. Ума-розуму отаман набереться — кому від цього гірше? Усім краще буде.
— Од нього — ума-розуму? — здивувався Іван.— Господи...
— Од нього. Не дивись, що непоказний,— усе кме-Тить. Ти, Ваню, таких не відтручуй од себе. У нього он у чому душа держиться — а вона болить за всіх, розумна душа. Не ображайте його.
— Ніхто його не ображає.
— Мені батько розказував про діда, батька свого... здоровий був, пошуміти любив, Стир знав його. Кому завгодно боки намне, а каліку якого-небудь додому приведе, нагодує, напоїть, ще й з собою спати покладе. Мені всіх убогих та бездомних теж жалко... Та ще коли б'ють їх...
— Хто його б'є?
— Я не про Матвія. Та й про нього! Б'ють таких, Іване! Не чуємо ми — стогін стоїть по селах та по містах. І такі ж, росіяни... курви: ні стида, ні жалощів — б'ють. Як трохи сильніший та цареві угодний, так і норовить, гадина така, мужикові на шию. Ми здуру в Персію поперлися — а воно он кому треба кров пускати, своїм! Я двічі проїхав — подивився... Та там не... Тьху! Не буду! Не буду!.. Тьху! Кажи мені що-небудь... про військо. Висипляються козаки?
— Міняємось, аякже.
— Ходу не збавляй, але відіспатися давай. Годуй теж добре. Треба в Астрахань свіжими прийти. Пити, гляди, не давай.
— Гляджу.
— В Астрахані, дасть бог, розговіємось. Ну, залиш одного. Хай Матвій сміливіше під'їде... гримнув я тут на нього. Хай не боїться. Та й ви не дивіться скоса — приревнували, дурні. Більше б нам таких у військо — з головою та з душею,— мудріше б діло пішло. Ану поклич.
— Г аразд.
Матвій знайшов отамана, коли сонечко вже сіло. На широкий степ за Волгою лягла тінь. Ясно поблискувала широка смуга річки. Мир і спокій відчувалися на землі. Не кликати б нікого, не турбувати на цій землі. А що робити? Кохати треба на цій землі... Зорі в небі лічити. Чому ж на душі весь час тривожно, боляче навіть?
— Кликав, Тимофійовичу?
— Кликав,— Степан сидів на кручі, обхопивши руками коліна. Позаду стояв кінь, здивовано форкав і легенько тягнув повід.— Хотів договорити недавнє, та перехотів. Ти кажеш: кинувся був бога любити... А я любив, Матвію.
— Та невже? — щиро здивувався Матвій.
— Любив. Молився... Тільки молився, а сам думав: не повірить він мені. Я ніякий не сиротина, не золотушний... Подумає: просить, а сам, мабуть, про молодиць думає або — як погуляти... він же все там знає.
— А чого ж просив? Молився за що?
— Щоб батько живий з походу прийшов, щоб козаки перемогли... Багато — совісно згадувати. Маленьким був, молився, щоб мати не хворіла,— жалко було. Та хіба мало що!..
— Не любив ти його, Степане. Так не люблять: молиться і тут же думає: не повірить бог. Сам ти йому не вірив.
— Як же! Плакав навіть! Великим уже був, і то плакав...
— Це... душа в тебе така — жаліслива. Коли вірять, то вже вірять, а ти з ним, як з кумом: у думки його потаємні поліз. Наче про бога можна знати, що він там думає? Ні, коли вірити, то лежи крижем і обмирай. Вони так, ті, хто вірить.
— Ну, не знаю... Я вірив.
— Чого ж перестав?
— Я, може, й не перестав зовсім... Попів дуже не люблю. За те не люблю, оглашенних, що одне в них на думці: аби лиш нажертися!.. Ну ти подумай — і все! Краще вже ти вбивай на великій дорозі, ніж обдурювати. А то — і богу бреше, й людям. Не жаль таких аніскілечки... Гріх убивати! Гріх. Але шматки збирати — за обман, за лукавство — та це ще більший гріх! Чим же вони не жебраки? А глянь, пиха яка!.. Щось він знає. А що знає, кабан? Як черево напхати — оце й усе знаття. Про бога він знає?
— Гайна багато... Справді. А татари кажуть про свого бога: зрозумієш себе, зрозумієш бога. Може, ми себе не розуміємо? А кинулись он кого розуміти...
— То чого ж він терпить там! Усі сили небесні в кула-ці держить, а на землі — безладдя несосвітенне. Ці лоботряси— з молитвами, а тут — хто кого впіймав, той того і... Куди ж він дивиться? Ні вже, тут і розуміти нічого: не те щось... Не так. А хто людям допоможе? Цар?
— Ну, це не його діло! Себе тільки ублажає, сидить там. Іноді думаю: та хоч пожалій ти людців своїх!.. Ні, аніяк, аніяк! Не бачить, чи що?.. А чи не знає...
— Ось...— Степан довго дивився в заволзьку далину. Мовив голосно: — Бач, як гарно. Живеш — не помічаєш. А гарно.
— Гарно,— погодився Матвій.— Багаттячко б оце зараз над річкою... Лежати б — лічити зорі.
Степан засміявся:
— Ти прямо мою думку підслухав... Повалятися б? Ех, повалятися б!.. Матвію, хочу спитати тебе, та ніяково: що це ти з горбатою надумав? Чи справді дур найшов, чи, може, на багатство повабився, а тепер зізнатися совісно? Га?
— Не треба про це,— не зразу відповів Матвій.— Не треба, Степане.— І засмутився.
Щось дуже тут щеміло в чоловіка, а не казав. Мовив тільки:
— Я розказував тобі... Ти не віриш.
12
Макся попався в Астрахані. Його впізнали на вулиці. Точніше, він упізнав. Пропажу свою впізнав. Коли восени були в Астрахані, пропав у Максі ніж-красень з позолоченим руків'ям. Рідкісний ніж, митецької роботи. Макся журився тоді за ножем, наче за людиною. А тут — ішов він вулицею, зирк, назустріч йому — його ніж: виблискує на пузі в якогось купця, сяє, мов кричить.
— Де ножа взяв? — зразу спитав Макся купця.
— А тобі який клопіт? Де б не взяв...
У Максі — ні пістоля, ні шаблі при собі, він у драній одежині... Але прикинув хлопець астраханця на око — можна подужати. Не дати тільки йому отямитися... А поки він отак прикидав та глянув туди-сюди по вулиці, астраханець, зачувши лихе, зарепетував.
Макея — навтіки, та підбігли люди, схопили його. І отоді якась молодичка — без злого умислу навіть, просто так — вихопилася:
— Ой, та від Стеньки він! Я його бачила, як Стенька був... Із Стенькою він був. Я ще подумала тоді: які очі в хлопця...