Фрол, який стояв за три кроки від брата, раптом ступив до краю помосту і закричав у бік царя:
— Государеве слово і діло!
— Мовчи, собако! — жорстко, кріпко, як у недавні часи, коли треба було зламати чужу волю, сказав Степан. Ковтнув слину і ще сказав — тихо, з благанням, квапливо: — Потерпи, Фроле... рідний... Недовго.
Кат утретє махнув сокирою...
Гучно, на весь зів охнув дзвін. Люд московський здригнувся, скрикнула якась жінка.
Кат рубав ще двічі.
Ще і ще били у великий дзвін. І зик його — густий, тяжкий — низько плив над головами людей...