У Максі й справді очі дівочі: карі, лагідні... Вони якраз і врізалися в пам'ять дурній молодиці.
Повели Максю в катівню. Підвісили на дибі... Макся затявся, запечатав скривавлені вуста. Як не билися над ним, як не мордували — мовчав. Міняли канчуки, поливали пошматовану до кісток спину розсолом — мовчав. Корчився на соломі, горлав, потім стогнав тільки, але жодного слова не промовив. Навіть не брехав заради порятунку. Мовчав. Так наказав отаман — на випадок лиха: мовчати, хоч би що робили, хоч би як катували. —
Потомилися кати, і писака, і піддячий, майстер і любитель допитів. Увійшли старший Прозоровський з Іваном Красуліним.
— Ну як? — спитав воєвода.
— Мовчить, дияволя. Із сил вибилися...
— Невже? Дивись ти...
— Мов язика проковтнув.
— Ну, не оджував же він його, справді.
— Може, оджував! У цих лиходіїв усе може бути.
Воєвода зайшов з обличчя Максі.
— Ух, як вони тебе-е!.. Однак перестаралися? Даремно, не треба вже так. Ану, зніміть його, ми поговоримо. Ач, дорвалися, чорти! — Голос у воєводи отецький, а очі червоні — від безсоння останніх ночей, від досади й слабості. Цієї ночі пиячив із стрілецькими начальними людьми, багато похвалявся, погрожував Стеньці Разіну. Тепер — соромно й гидко.
Максю зняли з диби. Рук і ніг не розв'язали, поклали на лаву. Воєвода підсів до нього. Прокашлявся.
— До кого ж послали? Хто?
Макея мовчав.
— Ну?.. До кого йшов? — Воєводі душно було в підвалі. І чомусь — страшно. Підвал темний, низький, круглий — рятунку нема, життя загинається тут кінцями в просте, моторошне коло: ні догукатися звідси, ні сховати голову в куток, звідусюди видно тебе самому собі, і ясно — кінець.
— Ну?.. Що веліли сказати? Кому?
Макся повів очима на воєводу, на Красуліна на своїх катів... Одвернувся.
Воєвода подумав. І так само по-батьківськи лагідно попросив:
— Ану, погрійте його залізцем — надісь, зговірливіший стане. А то вже прямо такі вперті всі, спасу нема. Такі всі вірні та віддані... Покомизишся, голубчику... соромітнику сопливий. Погуляєш у мене з отаманами...
Кат розпік на вогні залізного прута і став водити ним жертві по спині.
— То до кого послали? — допитувався воєвода.— Навіщо? Мм?
Макся корчився на лаві. Кат одвів прута, поклав на вогонь ще розпекти, а гірку рудого вугілля піддув міхом, вона засяяла і пойнялася зверху бігучим синеньким вогником. У підвалі смерділо смалятиною і псиною.
— Хто ж послав? Стенька? Ось як він жаліє вас, батечко ваш. Сам там п'є-гуляє, а вас посилає на муки. А ви терпите! До кого ж послали? Мм?!
Макся мовчав. Воєвода моргнув катові. Той узяв прута й знову підійшов до лежачого Максі.
— Востаннє питаю! — втрачав терпіння воєвода: його тягло якнайшвидше вийти на повітря, на волю; нудило.— До кого йшов? Мм?
Макся мовчав. Навряд чи й чув він, про що питали. Непотрібне йому все це було, байдуже — світ перевер-тався назад, у криваве блювотиння. Ще тільки біль діставав його з того світу — гостро вганявся в живе серце.
Кат повів прутом по спині. Прут улипав у м'ясо...
Макся знову закричав.
Воєвода встав, ще раз надсадно прокашлявся від кіптяви й смороду.
— Нарікай на себе, хлопче. Я тобі допомогти хотів.
— Що ж робити? — спитав піддячий.
— Повісити гаденя!.. На видноті! На страх усім.
Двадцять п'ятого травня, на тройцю, з молебнями, з дзвонами, з напутніми побажаннями удач і щастя проводжали астраханський флот під началом князя Львова назустріч Разінові.
Посадський торговий і робітний люд величезним натовпом стояв на березі, дивився на проводи. Радощів не було. Тут же, на березі, була приготована шибениця.
Ударили гармати зі стін.
До шибениці піднесли Максю, накинули петлю на шию і повісили ледь живого.
Макся був такий понівечений тортурами, що дивитися на нього без жалю ніхто не міг. У натовпі астраханців зринув осудливий гул. Стрільці на стругах і в човнах поодверталися від жахливого видовища.
Воєвода із запізненням зрозумів свою помилку, звелів зняти труп. Махнув князеві, щоб одпливали,— щоб хоч прощальним гамом і напутньою стріляниною з гармат збити й сплутати зловісний настрій натовпу.
Флот відчалив від берега, розтягся по річці. Стріляли гармати зі стін Білого міста.
Воєвода з військовими іноземцями, котрі залишалися в місті, рушили до Кремля.
Гул і ремство в натовпі не стихли й тоді, коли наблизився воєвода з прибічниками, а навпаки, стали виразно погрозливими. Почулися окремі вигуки:
— Негоже вчинив воєвода: на святу тройцю людину стратили!
— А їм що? — вторили інші.— Собаки!
Молодший Прозоровський зупинився був, щоб довідатися, хто це посмів голос підняти, але старший брат сіпнув його за рукав, показав очима — іти вперед і помовчувати.
— А шибеницю для кого зоставили?! — посмілішали в натовпі.
— Бач, Стеньку ждуть! Діждетесь... Близько!
— Він прийде, наведе суд! Він вам наведе суд і розправу!
— Наволоч! — голосно сказав Михайло Прозоровський.— Як заговорили!
— Іди, наче й не чуєш,— звелів воєвода.— Дасть бог, упораємося з лиходіями, тоді всіх крикунів познаходимо.
— Підібгали хвости! — горлали.— Він прийде, Стенька, прийде! Він вам порозпорює черева! Він вам переполоще кишки!
— Куси їх!
— Наволоч,— гірко обурювався Михайло Прозоровський.
Так було в місті Астрахані.
13
А так було на Волзі, трохи нижче Чорного Яру, через три дні.
Разінці зі стругів помітили двох вершників на луговій стороні (лівий берег). Вершники махали руками, явно привертаючи до себе увагу.
Стали гадати:
— Схоже, татари: коні татарські.
— Вони... Татари!
— Чогось махають. Сказати, видно, хочуть. Батьку, накажи сплавати!
Степан вдивлявся зі струга в далекий берег.
— Ану, хто-небудь попливіть,— звелів.
Найлегший стружок відчалив од флотилії, замахали веслами до лівого берега. Вся флотилія притиснулась до правого, кидали якорі, гукнули своїм кінним, щоб теж спинилися.
Степан зійшов на берег, гукнув угору, на крутояр, де видніли кінські й людські голови:
— Федько!
Через якийсь час нагорі показалась голова Федька Шолудяка.
— Батьку, кликав? — гукнув він.
— Будь напоготові!—сказав йому Іван Чорноярець (Степан у цей час перевзувався,— промочив ноги, коли сходив зі струга).— Татари неспроста прискакали. Нікого там не видно? На твоїй стороні?