Начальні люди астраханські взялися за голови.
Воєводи, митрополит, приказні, військові-іноземці сиділи в приказній палаті, не знали, як тепер бути.
— Кажіть, як думаєте,— звелів Прозоровський.— Розпатякувати ніколи. Дорозпатякувалися! Адже ми-и,— постукав він пальцем по столу,— ми, отут ось, благословили Стеньку на такий розбій. Кажіть тепер!
Але багатьом хотілося ясніше уявити собі лихо, що насувалося на них, розпитували Лубенського.
— Як же ти проплив? — спитав князь Львов.
— Ахтубою. Там переволікся, а тут, біля Бузуна, вийшов. Я Волгою змалечку ходив, з батьком ще, царство йому небесне, всю її, матінку, вздовж і впоперек...
—— Скільки ж у нього сили?
— Ті, стрільці, казали: тисяч із п'ять. Але не ручалися. А рибалки, я їх теж стрів,— п'ятнадцять, мовляв.
А на Царицині отаманом Пронько Шумливий. Завели в місті козацький уклад: десятників поставили, справи кругом вирішують. А ці, посадські...
— Ті, ці... Не міг до ладу узнати!—розізлився воєвода.
— Ти плив, Камишин стояв ще?—спитав Львов.
— Стояв. А потім уже посадські сказали: спалили. Що мені казали, те й я кажу. Навіщо ж на мене гніватися?
Митрополит перехрестився.
— Ось вона й прийшла, матінка...
— Хто? — не добрав молодший Прозоровський.
— Біда. При нас починалася й до нас і дійшла.
— Радьте,— звелів воєвода.— Як їх, підлотників, зрадливців, до повинності тепер навернути? Як приборкати?
— Зло сталь душе фелікій,— заговорив Давид Бут-лер, корабельний капітан.— Начшальнік Стенька не моше утримувать довго флясть...
— Чому так?
— Са ним слідує простий шоловік, натовп — це душе легковашний... мм... як у вас?..— Капітан показав руками навколо себе — щось негідне, що викликає в нього особисто гидливість.— Як це?
— Набрід? Наволоч? — підказав Прозоровський.
— Навольочш!.. Там нема фірність, фійськовий мистецтв... Дисциплін! Скоро, душе скоро там єсть — пополам, багато, Фафілон! Тільки не давайт зафорушень тут, місто. Строго! М-м!
— Жди, коли в нього там пополам буде! — вигукнув піддячий Алексеев.— Свої ж, наші ж наволочі, так і дивись, ошкіряться. На бочці з порохом сидимо.
Прозоровський подивився на Красуліна. Той сумно кивнув головою. Та воєвода й сам знав про ненадійність стрільців.
— Що правда, то правда,— зітхнув стрілецький голова.
—— Треба напасти на розбійників у їхньому ж стані! — зробив висновок молодий Прозоровський.— Будемо готуватися, наших хоч ділом займемо. А поки готуватимемось, доберемо чоловік чотириста кращих і татар стільки ж — нехай сходять уверх розвідають. А тут зібрати треба людей звідусюди, озброїти їх... Скільки стрільців у нас?
— Усього війська — дванадцять тисяч,— відповів Іван Красулін.
Боярин Прозоровський ляснув себе по стегнах.
— А якщо в нього, розбійника,— п'ятнадцять?
— Не числом б'ють, Іване Семеновичу,— завважив спересердя митрополит.— Міццю. Зразу заходилися лиходіїв лічити — скільки? От тобі й маєш! Ще ні слуху ні духу, а ми вже готові — поварилися.
— Де вона, міць та? Стрільці?.. Вони всі до лиходійства схильні. Вони он платні вимагають, стрільці оті. Оце і вся міць. Аічити заходилися... Лічитимеш, коли всього тільки й надії — за стінами відсидітися. Ану вийди назовні... проти кого вона обернеться, міць ота?
— Підвести їх під присягу...
— Вони платні вимагають! А не під присягу...— Воєвода сердився.— Самою присягою не навоюєш.
— Ось уся наша міць: треба платити,— сказав піддячий.— Треба платити. Тоді хоч якась надія буде.
— Підвести під присягу! —ще раз сказав митрополит.— Пристрашити!..— Він теж був страшенно роздратований.— А на гвалт кричати — це ми наостанку зробимо. Зберемося в голосі й гаркнемо. Може, навіть Стеньку тим налякаємо...
Астраханці розгубилися.
Разінці йшли швидко, вдень і вночі, не зупиняючись. Для цього вперед, на один кінний перехід, під сильною охороною висилали коней, підгодовували, і на них, від-почилих, пересідали козаки. Потомлених теж підгодовували, порожнем обганяли військо й знову чекали, щоб везти козаків далі. Козаки з коней переходили в струги, відсипалися й знову сідали на коней. Громада стрімко рухалася на південь, на Астрахань. У війську панувала тверезість. За цим стежили сотники, осавули. Ніхто, й отаман теж, не мав права випити, хоч питва везли з собою багато.
Степан з усіма разом переходив з коня на струг, нашвидку їв, спав і знову сідав на коня. Був він серйозний у ці дні, не кричав, не лаявся. Так завжди було, коли він втрачав дорогу людину. Так було, коли він втратив у Персії Сергія Кривого.
Якось надвечір отаман їхав поряд з Матвієм Івановим. Розговорилися про смерть. Цілковита внутрішня свобода Разіна, повсякчасна робота розуму, неспокійна вдача — сили, які зіштовхували його з думками важкими, нерозв'язними. То він не розумів, чому цар — цар, то злився та обурювався: як це люди можуть бути підневільними і водночас — живуть, сміються, народжують дітей... То він раптом перестав розуміти смерть — людини нема. Як це? Зовсім? Що, Стир так і лежатиме тепер на високому березі Волги? Вічно? Для чого ж усе було? Для чого він жив? Смерть... Та що це, що?
— Степанку,— посміхнувся Матвій,— покійників же на землі більше, ніж живих.
— Хріновина виходить, Матвію: самі хробаки й живуть на землі? А ми для чого? Для прокорму їхнього?
— Виходить, так.
— Тьху!.. Аж бридко. А що ж ти мені про бога плів? Я забув... Ану, розкажи толком. Я, знаєш, іконку одну бачив у Соловках — Божа Мати, я її всю збагнув, усю в голову взяв. Не знаю, як тобі сказати,— збагнув. Сидить хороша, душевна християнка... як моя мати. Я нею замилувався, досі її пам'ятаю. Ну?.. Виходить, вірю я?
— Це не те, Степане Тимофійовичу.
— Що ж? А ти як хотів вірити?
Матвій пристроїв ступати свого коника в ногу з разін-ським.
— Полюбити я його хотів, бога... Не зміг — не дано: весь, видно, гріхами поточений, як трухлява колода, де вже там полюбити, чим?.. А любові нема, немає й віри, сама тільки омана. Я он на горбатій був оженився — і що? Ні собі радощів, ні... І їй теж мука. А теж — хотів полюбити. Ось, мов, ніхто не любить, а я буду. Душу її любитиму...
— Ну, і як? — сміючись запитав Степан.
— Не міг. Натужувався, натужувався — ні, нема моїх сил на те, втік. Усе кинув і — куди очі дивляться. Там і кидати... бурлака ж я. Ні, брат, душі не обдуриш.