— П'ятсот.
— Де там?.. З триста, не більше.
— Ач, який ти — триста! Три сотні?.. Шість!
— Баран тебе з'їсть!
— П'ятсот,— погоджувалася більшість.— П'ятсот уходокали, не менше.
Підголовач Федір, тямущий дядько, поглянув на своїх стрільців.
— Не знаю, скільки вам треба,— сказав він сумно,— та, думаю, наших лягло... з триста. З начальними.
— Мало,— сказав Степан.
Не зрозуміли — чого мало.
— Кого мало? — перепитав Іван.
— Хочу по дідові поминки справити. Добрячі поминки!
— Триста душ одлетіло — це добрі поминки.
— Мало! — злісно й затято повторив Степан. І пішов геть од козаків берегом. Оглянувся, сказав: — Іване, поклич Пронька, Івашка Кузьміна, Сьомка Різаного.— І йшов далі по самому краю берега. Про щось заглиблено й похмуро думав.
Через якийсь час прийшли ті, кого він кликав: Іван Чорноярець, Прон Шумливий, Івашко Кузьмін, скоморох
Сьомко.
Степан сів сам, запросив усіх:
— Сідайте. Прон, у Камишині бував?
— Бував.
— Воєводу тамтешнього знаєш? Ні, отак: він тебе знає?
— Звідки!
Степан подумав... Постукав руків'ям канчука по носку чобота.
— Івашко, боярський сину...— мовив він і пильно подивився на боярського сина.— Бував у Камишині?
— Аякже! — поквапився з відповіддю перебіжчик, боярський син. Цей боярський син з Воронежа, з великої образи на батька й на рідню, взяв та й переметнувся до разінців і, здається, вже шкодував про це — особливо після побою царицинців. Та робити нічого... Єдине, мабуть, що можна зробити, піти знову до своїх. Тільки... і гордість противиться, і... як тепер подивляться свої?— Бував. Багато разів.
— Воєвода тебе знає?
— Знає.
— Гарно знає? Голос твій упізнає?
— Аякже.
— Добре. Доберете з війська, котрі не в козацькому вбранні... Поїдете в Камишин, попроситесь у місто. Ти, Івашко, попросишся. Але з тобою буде мало, з дюжину — по торговому ділу. Чувати, мовляв, Стенька десь вештається — боязно. Ось скоморохові, мовляв, язика одрізали. Пустять. Там підмовте ворітну варту... або побийте, як хочете: відчиніть ворота. Ти, Прон, із сотнями сховайся поблизу. Як тільки ворота відчиняться, не лови гав, вали.
— Якщо відчиняться...
— Відчиняться. Сили в них там мало, я знаю, зайвих людей завжди приймуть. Ще й зрадіють. Я саме так Яїк-городок брав. До ранку щоб Камишина на світі не було. Випалити все дощенту, попіл змести у Волгу. Доти я Стиря не поховаю. Всі добрали? Людей з добром і з худобою... у степ виженіть. Даремно не бийте — вони по селах порозходяться. Приказних і стрілецьких — у воду. А городка такого — Камишина — хай не стане, хай теж не стовбичить у нас за спиною. Добрали?
— Добрали.
— З богом. Іване, підбери людей. Сам тут залишся. Стануть наші питати: куди, чого — не патякайте багато. До калмиків, мовляв, збігати. І все. Івашко...— Степан поглянув на боярського сина.— Коли яка паскудна думка прийде в голову,— краще сам на списа плигай: на тім світі дістану. Люту смерть приймеш. Загодя викинь усі погані думки з голови. Ідіть.
Козаки пішли.
Степан лишився сидіти. Дивився вверх по Волзі. Довго сидів так. Мовив неголосно:
— Буде вам панахида. Велика. Голосіння буде й горе вам.
...Уночі сиділи в приказному домі: Степан, Ус, Шолу-дяк, Чорноярець, дід Любим, Фрол Разін, Сукнін, Ларко Тимофеев, Мишко Ярославов, Матвій Іванов. Пили.
Горіли свічки й пахло, як у церкві.
На покуті, під образами, сидів... мертвий Стир. Його притулили до стіни, обіклали білими подушками, і він сидів, опустивши на груди голову, наче задумався. Вдягнений він був у все чисте, ошатне. При зброї. Умитий.
Пили мовчки. Наливали й пили. І мовчали... Надто сумні теж не були. Просто сиділи й мовчали.
Дід Любим сидів ближче за всіх до покійника. Він теж був гарно вбраний, хоч печальний і задумливий.
Коливалися вогняні язички свічок. Скорботно і з болем дивилася з іконостаса прострелена Божа Мати.
Тихо, м'яко капала на підлогу вода з умивальника. Серед тиші цей звук був особливо чіткий. Коли ворушилися, наливали питво, чаркувалися — не було чутно. А коли западала тиша, знову чулося м'яке, ніжне: кап-кап, кап-кап...
Фрол Разін встав і сіпнув за залізний стержень умивальника. Перестало капати.
Степан подивився на дідуся Стиря й раптом неголосно заспівав:
Ох, матушка, не могу,
Родимая, не могу...
Пісню знали; Стир частенько наспівував її, це була його улюблена.
Підхопили. Теж неголосно, приглушено:
Не могу, не могу, не могу, могу, могу!
Знову повів Степан. Він не співав, промовляв. Виходило задушевно. І робив він це серйозно. Не сумно.
Сял комарик на ногу,
Сял комарик на ногу...
На ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!
Ой, ноженьку отдавил,
Ой, ноженьку отдавил,
Отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!
Подай, мати, косаря,
Подай, мати, косаря,
Косаря, косаря, косаря,
саря, саря!
Рубить, казнить комара,
Рубить, казнить комара,
Комара, комара, комара,
мара, мара,
Отлетела голова,
Отлетела голова.
Голова, голова, голова,
лова, лова!
Налили, випили. Знову замовкли.
За вікнами стало світати; язички свічок поблякли — поодцвітали.
Увійшов козак, сповістив весело:
— Із стіни кажуть: горить!
Степан налив козакові велику чару горілки, подав. І навіть обійняв козака.
— На... за добру звістку. Ходімо дивитися.
Камишин згорів. Увесь.
При сонечку виступили в похід. Степан знову поспішав.
Розлігся різнобійний залп з рушниць і пістолів... Постояли над свіжими могилками козаків, убитих у бою із стрільцями. Зовсім ще свіжа була Стирева могилка.
— Простіть,— сказав Степан до горбків з хрестами. Постояли, понадівали шапки і пішли.
З високої кручі далеко відкривався вид на Волгу. Струги вже вигрібали на середину річки; нагірною стороною готувалась рушити Шолудякова кіннота.
— З богом,— сказав Степан. І махнув шапкою.
Військо рушило вниз по Волзі. На Астрахань.
10
Довго б іще не знали в Астрахані, що діється вверх по Волзі, якби випадок не привів до них промисловця Павла Лубенського, муромця родом.
Він плив по Волзі на легкому стружку, виспівував пісеньки. За десять верст від Царицина зустрів стрільців із загону Лопатіна (розбитого під Царицином), котрі чудом уціліли й тікали вверх. Вони й розказали Лубенському все. Той, видно, не раз ходив Волгою, місця добре знав. Переволікся на Ахтубу, біля Бузуна знову вигріб у Волгу і досяг Астрахані. А там усе повідав.