— Гуляйте,— сказав Степан. І ввійшов у приказну палату.
Там на столі, застеленому дорогим килимом, лежав мертвий Іван Чорноярець. Івана вбили в нічному бою.
Нікого в палаті не було.
Степан важко опустився на табуретку в головах у Івана.
— Ось, Ваню...— сказав. І задумався, дивлячись у вікно. І сюди, в кам'яні покої, допліскувалось гучне свято.
Довго сидів так отаман — немов прислухався до свята, і нічого не чув.
Рипнули двері... Увійшов Сьомко Різаний.
— Що, Сьомко? — спитав Степан.— Не туляється? Сьомко промугикав щось.
— Мені теж не туляється,— сказав Степан.— Навіть пити не можу. Місто узяли, а радощів... немає, не можу анітрохи в душі нашкребти. Ось як буває.
І знову довго мовчав. Потів спитав:
— Ти в бога віриш, Сьомко?
Сьомко ствердно кивнув головою.
— А віриш, що ми затіяли добре діло? Бач, піп галасує... бога топчемо. Хіба ми бога ображаємо? У мене на бога злості немає. Бога топчемо.. Та чому ж? Як це? Як це ми бога топчемо? Ти не думаєш так?
Сьомко похитав головою, що — ні, не думає так. Але його непокоїло щось інше — те, з чим він прийшов. Він став мугикати, показувати: показував хрест, робив страшне обличчя, став навіть на коліна... Степан не розумів. Сьомко підвівся й дивився на нього безпорадно.
— Не второпаю.. Ану, ще,— попросив Степан. Сьомко показав бороду, митру на голові — і на храм,
звідки він прийшов, де й довідався про щось важливе, жахливе.
— Митрополит?
Сьомко закивав, замугикав ствердно. І все пояснював: митрополит щось зробить.
— Каже? Ну... Що ж митрополит? Що він, козел? Дається там, мабуть? Нехай...
Сьомко показав на Степана.
— Про мене? Еге? Дається? Ну й чорт з ним! Сьомко впав на коліна, заніс над головою хрест.
— Хрестом уб'є мене?
— Мме... е-е...— Сьомко заперечливо затряс головою. І ще пояснив: щось страшне зробить із Степаном — митрополит зробить.
— А-а!.. Прокленуть? У церквах прокленуть?
Сьомко закивав ствердно. І запитливо, з тривогою вп'явся очима в Степана.
— Зрозумів, Сьомко: прокленуть на Русі. Ну й... нехай проклинають. Не біда... А Івана тобі жаль?
Сьомко показав, що — жаль. Дуже... Подивився на Івана.
— Сиджу ось, не можу повірити: невже Івана теж немає зі мною? Він мені братом був. Він був хороший... Жаль.— Степан помовчав.— Винищимо всіх бояр, Сьомко, тоді легко нам буде, легко. Цар заноровиться — царя під зад, свого знайдемо. Люди хоч відпочинуть. Скрізь на Русі козацтво заведемо. Отак... Це по-божому буде. Ти женитися не хочеш?
Сьомко здивувався й показав: ні.
— А то б оженили... Першу-ліпшу красуню боярську обвінчаю з тобою. Наглянеш, скажи мені — весілля справимо. Піди поклич Федора Сукніна.
Сьомко пішов.
Степан підвівся, почав ходити по палаті. Зупинився над небіжчиком. Довго вдивлявся в нерухоме обличчя друга. Поторкав навіщось його лоб... Поправив на грудях руку, сказав тихо, як останнє заповітне напучення:
— Спи спокійно, Ваню. Вони за це кров'ю заплатять.
Прийшов Сукнін.
— Піди до митрополита в палати, візьми старшого сина Прозоровського, Бориса, і приведи до мене. Вони там з матір'ю.
Сукнін пішов був виконувати.
— Стій,— ще сказав Степан.— Візьми й другого сина, меншого, і обох повісь за ноги на стіні.
— Другий же зовсім малий... Не треба, може.
— Я кому сказав! — гаркнув Степан. Та подивився на Федора — в очах не злоба, а благання й сльози стоять. І сказав тихо й непохитно: — Треба.
Сукнін пішов.
Увійшов Фрол Разін.
— Там Васько розходився... Про тебе в шинку горлає що попало.
— Що горлає?
— Він, мовляв, Астрахань узяв, а не ти. І Царицин він узяв.
Степан гірко скривився, як від полину; накульгуючи, швидко підійшов до вікна, подивився, вернувся... помовчав.
— Дурень,— сказав він.— Здорово п'яний?
— Ледве на ногах...
— Хто з ним? — Степан сів у дерев'яне крісло.
— Всі його... чуприндирі, танбовці. Трохи Івана Красуліна не зарубав. Той хотів його приструнчити...
Степан підхопився, швидко пішов з палати.
— Ходімо. Зараз він у мене Могилів візьме.
Але в палату назустріч йому теж рішуче й швидко ввійшов Ларко Тимофеев, уштовхнув Степана назад у покої... Люто вп'явся отаманові в очі.
— Якщо ти думаєш,— заговорив Ларко, роздуваючи ніздрі,— що ти один тільки відповідаєш за нас, то ми так не думаємо. Настругав іконок?!
Степан розгублено, не встигнувши ще заслонитися гнівом як щитом, дивився на осавула.
— Ти що, здурів, Ларко? —спитав він.
— Я не здурів! Це ти здурів!.. Ікони кинувся рубати. А митрополит їх усім показує. Кличе в церкву й показує... Замість свята... горе вийшло: злякалися всі, дай боже ноги — з церкви. На нас дивитись бояться...
До Степана тільки тепер дійшло, як несподівано й точно вдарив митрополит: адже він зараз нажене на людей страху, відверне їх, багатьох... О, проклятий, мудрий старик! Оце дав так дав.
Степан сів знову в крісло. Подивився на Ларка, на брата Фрола... Хитнув головою.
— Що робити, хлопці? Не подумав я... Що робити, кажіть? — заквапив він.
— Замкнути церкву,— підказав Фрол.
— Як замкнути? — не зрозумів Ларко.
— Зовсім замкнути... не пускати туди нікого.
— Га? —скинувся з надією Степан.
— Ні... бачили вже,— заперечив Ларко.— Так гірше.
— А як? — трохи не в один голос запитали Степан і Фрол.— Як же? — ще спитав Степан.— Порозбігаються ж, справді.
— Сам не знаю. Вийди на ганок, скажи: "Згарячу, мов, я..."
— Ну,— несхвально сказав Степан.— Це що ж... Звісно, що згарячу, але ж — ікони! А там мужики: послухати послухають, а вночі все одно потай потягнуться. Де Матвій? Ану, Фроле, знайди Матвія.
— Е-е! — вигукнув Ларко.— Давай так: я миттю знайду ченця якого-небудь, навчу його, він вийде і всім скаже: "Там, мовляв, митрополит ікони понищені показує: мовляв, Стенька порубав їх — не вірте: митрополит сам примусив порубати їх, а звернути на Стеньку". Га?
Брати Разіни, здивовані швидким вивертом безсоромного Ларка, мовчки дивились на нього. Осавул міркував, ніби в ненависний дім скрадався: знав, де ступити нечутно, як пристукнути господаря і де вискочити у разі біди,— все знав.
— Де ти такого ченця знайдеш? — спитав Степан перше, що спало на думку; Ларко часто його дивував.
— Господи!.. Знайду. Що, ченці жити хіба не хочуть? Усі жити хочуть.