— Степане Тимофійовичу, візьми мене з собою,— попросив Матвій.— Мені хочеться послухати, що митрополит казатиме.
— Ходімо,— дозволив Степан.
Альошка зібрав іконки. Пішли втрьох. Увійшли в храм. Митрополит молився перед іконою Божої Матері. Навколішках. Побачивши грізного отамана, раптом підвівся з колін, здійняв руку, як для прокляття...
— Анчихристе!.. Душогубе! Земля не прийме тебе, врага господнього! Смерті не пошле...— Митрополит, довгий, сивий і суворий, сам вселяв трепет і пошану.
— Мовчи, козел! Чому Альощині іконки не велиш купувати? — спитав Степан, міряючись зі старцем гнівним поглядом.
— Які іконки? — Митрополит подивився на Альошку.
— Альощині іконки! — підвищив голос Степан.
— Мої іконки! — теж сміливо загорлав Альошка.
— Ах, ябеда ти нікчемна! — вигукнув вражений митрополит.— До кого пішов жалітися? До анчихриста! Він сам його розтоптав, бога... А ти до нього ж і жалітися! Ти придивися: анчихрист! Придивися! — Старий прямо показав на Разіна.— Придивися: вогонь в очах... спалах в очах — зелений! — Митрополит усе показував на Степана й говорив голосно, майже кричав.— Роззуй його — там копита!..
— Відповідай! — Степан підступив до митрополита.— Чим поганий Ісус? Скажи нам, чим поганий?! — Степан теж закричав, мимоволі захищаючись, збиваючи старця з висоти, якої той набрав раптом з цим "анчи-христом" і рукою своєю страхаючою.
— Безсоромнику! На кого голос підвищуєш! — сказав Иосиф."—Чи є хрест на тобі? Чи є хрест?
Степан болісно скривився, різко крутнувся й пішов од митрополита. Сів на табуретку й дивився звідти пильно, невідступно. Він розгубився.
— Чим поганий Ісус, святий отче? — спитав Матвій.— Ти не гнівайся, а скажи до пуття.
Митрополит знову підвищив урочисто голос:
— Господь бог милосердний віддав сина свого на смерть і муки... Злий він у тебе! — раптом якось навіть з вереском, різко сказав він Альошці.— І не ходи, і не жалійся. Не дам бога гудити! Ісус учив добру й вірі. Ацей кому вірить? — Митрополит вихопив у Альошки іконку і ткнув нею йому в обличчя.— Цьому можна тільки ножа в руки та розбій чинити на Волгу. З ним ось,— Йосиф показав на Степана.— Умить змовляться...
Степан підхопився й пішов із храму.
— Ну, даремно ти так, святий отче,— сказав Матвій.— Смерті, чи що, хочеш собі?
— Рука не підніметься в лиходія...
— У тебе язик піднімається, підніметься й рука... Чого розходився так?
— Та ось же... до гріха призвів! —: Митрополит спересердя вдарив Альошку іконкою по голові й повернувся до Богородиці: —Господи, прости мене, раба грішного, прости мене, матінко Богородице... Заступися, Пресвята Діво, напоум розбійників!
Альошка почухав голову, він теж знітився й злякався.
— Злий... А сам хіба не злий?
— Виведете з терпіння!..
Раптом у храм швидко ввійшов Степан... Вів із собою Сьомка Різаного.
— Кого тут добру вчили? — запально спитав він, знову підступаючи до митрополита.— Хто тут милосердний? Ти? Ану, глянь сюди! —Згріб митрополита за барки й підтягнув до Сьомка. — Роззяв рота, Сьомко. Дивись!.. Дивись, сучий сину! Де так роблять?! Може, в тебе в палатах? Ну, милосердний козел?! — Степан щосили трусонув Иосифа.— Всю Русь на карачки поставили з вашими молитвами, в гробину вас, у три господа бога мать!.. Мужик слова сказати не смій — ви тут як тут, ряси смердючі! Молись Альощиному Ісусові! — Степан вихопив із-за пояса пістоль.— Молись! Альошко, підстав йому свого Ісуса.
Альошка підстрибав до митрополита, притулив перед ним іконку до стіни.
— Молись, уб'ю! — Степан підняв пістоль.
Митрополит плюнув на іконку.
— Убивай, лиходію, мучителю!.. Карай, пес смердючий! Будь ти проклятий!
Степана пересмикнуло від цих слів. Він зціпив зуби... Пополотнів.
Матвій упав перед ним на коліна.
— Батьку, не стріляй! Не спокусись... Він — хитрий, він навмисне хоче, щоб народ відлякати од нас. Він — старий, йому вже й так помирати скоро... він хоче муки прийняти! Не вбивай, Степане, не вбивай! Не вбивай!
— Сука продажна,— втомленим, трохи захриплим голосом сказав Степан, засовуючи пістоль за пояс.— Іуда. Правду тобі сказав Никон: Іуда ти! Чоботи цареві лижеш... Не богові ти раб, цареві! —Степана знов охопила лють, він не знав, що робити, куди подітися з нею.
Иосиф ревно клав перед Богородицею земні поклони, шепотів молитву, на отамана не дивився.
Степан тужливо оглядівся довкола... Подивився на митрополита, ще оглядівся... Раптом підбіг до іконостаса, вибив ікону Божої Матері й закричав на митрополита, як у бою:
— Не бреши, собако! Не брешіть!.. Якби знав бога, хіба б ти зобидив каліку?
— Батьку, не треба так...— ахнув Альошка.
— Бий, ріж, рубай усе,— смиренно сказав Иосиф.— Дурень ти, дурень заблудлий... Що ти робиш? Не її ти вдарив.— Він показав на ікону.— Свою матір ударив, пес.
Степан вирвав шаблю, підбіг до іконостаса, кілька разів рубонув з плеча виті позолочені стовпчики, та сам, видно, жахнувся... постояв, важко дихаючи, глянув сторопіло на шаблю, наче не знав, куди подіти її...
— Господи, прости його! — голосно молився митрополит.— Господи, прости!.. Не відає він, що коїть. Прости, господи.
— Ух, хитрий старик! — вихопилось у Матвія.
— Батьку, не треба! — Альошка заплакав, дивлячись на отамана.— Страшно, батьку...
— Прости йому, господи, що підняв руку, — не відає він...— Митрополит дивився вгору, на розп'яття, і хрестився безперестану.
Степан кинув шаблю в піхви, вийшов з храму.
— Хто породив його, цього недолюдка?! — тужно крикнув митрополит, дивлячись услід отаманові.— Не могла вона його приспати грудного в постелі...
— Цить! — закричав раптом Матвій.— Ворона... Туди ж — із прокляттям! Поверни його на себе, прокляття своє, безстиднику. Посіпако... Руки короткі — проклинати! На себе оглянься... Никона ви як?.. А, мабуть, язики не повідсихали,— живі-здорові, жебраки.
Похмурий ішов Степан крізь гульбище, яке розмахнулося вшир. Козаки й астраханці на всю губу гуляли. Побачивши отамана, загорлали з усіх боків.
— Будь здоров, батечку наш, Степане Тимофійовичу!
— Дай тобі, боже, багато літ бути живим і здоровим, заступнику наш!
— Слава батечкові Степанові!
— Слава вольному Донові!
— З нами чарку, батьку?