— Іди,— сказав Степан.— Іди зупини митрополита вредного.— Дав я з ним маху.
— А ти потім вийдеш і присоромиш митрополита привселюдно. Скажи: "Ай-яй, старий чоловік, а такий наклеп на мене..."
— Ні,— заперечив Степан,— я не піду. Сам присором його гарненько. А батько, скажи всім, п'яний лежить. Ні, не п'яний, а... кудись пішов з козаками. Знайди, знайди скоріше ченця, надавай йому всякої всячини — хай розголосить усім, що ікони рубав. Гарна в тебе голова, Ларко. Не п'єш, ото вона й думає добре. Молодець. Ой, як я сплохував!
Тверезий Ларко і з ним Фрол пішли залагоджувати діло. Ларко замолоду трохи не на смерть отруївся "сивухою" і з того часу не міг пити. Мучився через це — сором діймав, але ніяка сила не могла змусити його випити хоч ковток вина: пробував — одразу все вилітало назад, опісля був скрегіт зубовний і страждання. Так і жив — мерином серед жеребців донських. Може, через те й злостився зайвий раз.
— Ми з Федьком Шолудяком соромитимемо митрополита,— сказав спритний осавул Фролові,— а поки що ченця пошукаємо... Ні, давай-но так зробимо,— зупинився Ларко,— ви з Федьком Сукні ним народу сюди наскликайте якомога більше — вісті, мовляв, важливі, а я ченця приведу. Тоді вже митрополита витягнемо...
— Матвія теж візьміть із собою,— порадив Фрол,— нехай і він присоромить його. Мужицькими словами... він уміє.
— Та пішов він... ваш Матвій — без нього вправимося.
...Уса Степан не знайшов у шинках: Усові товариші по чарці, зачувши, що його шукає гнівний отаман, завчасно відвели кудись зовсім п'яного Василя.
На березі Волги козаки й. стрільці, що пристали до козаків, ділили добро астраханських бояр. Степан пішов туди, упевнився, що ділять справедливо, назбирав астраханської голоти й повів селити в будинки перебитих начальних людей і купців. Скоро за отаманом ув'язався майже весь посад астраханський... Багато хто напоготові ніс із собою дрібні пожитки — щоб не гаючись вселятися в хороми.
Спершу ходили по домівках убитих біля Чорного Яру, потім пішли в будинки вбитих цієї ночі і вранці, та народу за отаманом усе прибувало... Степан вийшов на головну вулицю — від Волги до Білого города — і пішов підряд по всіх великих будинках: поселяв бідноту й голодранців.
Майже в кожному домі ні господаря, ні дорослих синів не було — поховалися. Всіх інших домочадців і слуг виганяли надвір... Скрізь були сльози, голосіння. Нікого не займали — отаман не велів. Давали забирати пожитки... І в кожному домі справляли новосілля з новими господарями. І в кожному домі — поминки по Іванові Чорноярцю.
Під кінець дня Степан захмелів добряче. Згадав про Уса, спохватився, пішов знову шукати його. На той час з ним були тверезі тільки Матвій Іванов, Федір Сукнін і брат Фрол. Степан то лютував і грозився втопити Васька, то плакав і кликав Івана Чорноярця. Уперше, коли Матвій побачив, як плаче Степан, у нього волосся стало дибки. Це було страшно... Бачив він Степана в моторошні хвилини, але якось знав — по очах — це ще не межа, не безумство. Тепер — настав край. Горе породило безумство. В отаманових очах, які нічого не бачили, криком кричав самий тільки біль.
Опинилися біля Кремля, Степан пішов у приказну палату, де лежав Іван. Упав у ноги покійного друга й заридав... І заголосив по-жіночому:
— Ваню, та чим же я тебе зобидив так, друже ти мій любий?! Навіщо ти туди?! О-ох!.. Боляче, Ваню, туга-а! Не можу! Не можу-у!..
Степан надовго замовк, тільки стиха, крізь зціплені зуби стогнав і хитав головою, уткнувшись обличчям у долоні. Потім рвучко встав і почав піднімати Івана із смертного ложа.
— Вставай, Ваню! Ну їх к... Ходімо гуляти.
Іван з розбитою головою повиснув у Степана на руках... А Степан усе хотів посадити його на столі, щоб він сидів, як Стир сидів у царицинському приказі.
— Гуляти будемо! Тоскно мені без тебе...— повторював він.
— Степане, рідний,—заблагав Матвій.— Степан-ку!.. Мрець він, Іван, куди ти його? Поклади. Не треба. Убитий він, схаменись ти, ради Христа істинного, навіщо ж ти його торсаєш: убили його.
Отут зробилося страшно Матвієві. Степан глянув на нього... І Матвій оторопів — на нього глянули безумні очі, знайомі, дорогі до сліз, але — безумні.
— Хто вбив? — спитав тихо Степан. Він усе ще тримав тіло в руках.
— У бою вбили...— Матвій позадкував до дверей.— Уночі...
— Хто? Він зі мною був увесь час.
— Опам'ятайся, Степане,— сказав Федір.— Ну, вбили... Хіба взнаєш тепер? Біля воріт кремлівських... стрельнули. Іван, царство небесне, завсігди поперед інших лоба підставляв. Зі стіни стрельнули. 1 не з тобою він був, а з дідом он Любимом, спитай Любима, він бачив... Ми вже в місті були, а біля воріт відбивалися ще.
Степан довго стояв з тілом у руках, щось через силу, болісно осягаючи розумом. Гірко осягнув, притис до грудей закривавлену голову друга, поцілував у вічі.
— Убили,— сказав він.— Одспівувати треба. А не обмили ще...
— Та поклади ти його...— знову заговорив був Матвій, але Федір люто глянув на нього, дав знак: хай одспівує! Нехай, мовляв, краще возиться з небіжчиком, аніж інше щось. Уся Астрахань тепер — порохова бочка, не виста-чає, щоб Степан кинув у неї головешку: злетить к бісовій матері усе місто — на помин душі Івана Чорноярця. Досить тільки з'явитися Разіну на вулиці й сказати слово.
— Одспівувати треба,— поспішив виправити свою хибу Матвій.— Аякже! Треба одспівувати — він християнин.
— Треба,— сказав і Фрол Разін.
Степан поніс тіло в храм.
— Кличте митрополита,— звелів він.
Митрополита шукали, але не знайшли. Соромили-таки
його, привселюдно соромили — Ларко й Шолудяк — за "підлог". У митрополита очі полізли на лоба... Особливо його вразило те, що знайшовся ченець, який викрив його брехню. Після того він кудись зник — напевно, сховався.
Одспівував Івашко Піп, розстрига.
Потім поминали всіх убієнних...
16
Рано-вранці Степана розбудив Матвій.
— Степане, чуєш, Степане!..— торсав він отамана.— Ану, вставай.
— Га?—Степан розклепив повіки: незнайоме якесь житло, сутінно, ще тільки світало.— Чого?
— Вставати час.
— Хто тут?
— Вставай. Це я, Матвій.
Степан підвів важку хмільну голову, оглядівся довкола. З ним поруч лежала жінка, блаженно мружила сонні очі. Молода, гладка й нахабна.