— Мене звуть Антіпо, а тобі годі базікати! Випий і сідай!
— Ну, а про Антіпо я подумав був, що він несповна розуму.
— А тепер?
— Тепер що, тепер поїзд нас подружив! Отож хай живе поїзд!— сказав я і випив.
Коли склянка обійшла коло, Амбако знову налив і хотів підвестися, щоб проголосити тост навстоячки, але, вдарившись головою об полицю, одразу ж сів і почав:
— Коли на землі з'явилося життя, коли мавпи заговорили і бог назвав їх людьми й навчив тиснути руки, то першим словом, яке вони сказали одне одному, було "здрастуй". Потім вирубали ліс, спорудили будинки, проклали залізницю, пустили по ній поїзд, і ось ми в нього сіли, сказали одне одному "здрастуй", і...
— Я нікому не казав "здрастуй"!
— Ну, це справа чемності!
— Отож, випиймо за те, щоб бог ніколи не позбавив нас теплого вітання! — закінчив Амбако.
— Їй-богу, гарний тост!.. Ну що, здавалося б, вітання? А ось дехто шкодує його для людини! У мене є товариш, разом в університеті вчилися...
— Ви з якого села, батоно?
— З Нігоїті.
— Гарне село. А який цього року врожай?
— Дякую, непоганий... Отож я й кажу...
— Товаришу, ти ж бачиш, що в нас лише одна склянка! А що той тип з тобою не вітається, це ми знаємо. Пий уже швидше!
Ось склянку знов передали мені. Я тримав її в руці, дивився на цю давно знайому мені рідину, що сповнює тіло приємним теплом та любов'ю, і мені хотілось говорити й говорити, хотілося розповісти цим чужим людям про мою бабусю, про Іліко й Іларіона, про Мері, а потім співати, співати й галасувати. Але я соромився, соромився так, як соромиться кожен сільський хлопець своїх подертих штанів та зношеного взуття, з якого виглядає палець. Соромивсь і сердився за це на себе.
— Будьте здорові, люди! — промовив я, пустивши сльозу, і сів.
— Ну ось, примусив козака плакати... Скільки ж градусів?— спитав "сокира" у "яйця".
— Вісімдесят!— відповів "яйце".
— Двадцять, присягаюся богом! — сказав я, втираючи сльози.— І плачу я не від горілки, просто в око щось упало!
— Товариші! — почав знову "сокира".— Щойно я сказав, що нас створив бог, але це брехня... Більшість з нас створені батьками! Якби не постаралися батьки наші, то ця провідниця не зібрала б стільки грошей. І якби не батьки, то й цієї горілки ми б не пили. А якби не вигнали нам горілки, ми не змогли б випити за здоров'я батьків. Я просто не уявляю собі п'яної людини, яка не згадала б своїх батьків!
— Коли я напиваюся, то вже нічого не пам'ятаю,— сказав білявий молодик.
— Ще добре, що ти хоч про це пам'ятаєш! — сказав "індиче яйце".
Після тосту за батьків ми підняли білявого молодика й поклали на третю полицю, поряд з його барильцем.
— Поверни його, бічо, обличчям до стіни, щось він підозріливо гикає! — звернувся до мене "сокира", але було вже пізно — білявого молодика прорвало, немов вулкан, і не встигли ми опам'ятатись, як вагон став такий загиджений, наче він щойно вийшов з халтурного ремонту. "Сокирин" башлик ураз зробився червоний. Чисто одягнений пасажир з квитком і "індиче яйце" з жахом дивилися один на одного. І тільки я, чудом врятований, стояв, немов Ісус Христос серед грішників, і божевільно реготав.
— Ей, ти, негіднику! — зарепетував "сокира" і викинув башлик у вікно.
— Стягніть за ногу оте свиняче поріддя! — заревів "індиче яйце".
— Ви уявляєте, який жах! Що ж тепер робити? Вона ж не моя! — бідкався пасажир з квитком, витираючи хусточкою сорочку.
Решта пасажирів не наважувались і словом обізватися.
— Поверни його, бічо, поки він не виригав нам на голову всі нутрощі! — гримнув на мене "сокира".
— Зав'яжіть йому рота! Ось рушник...— прийшов хтось на допомогу.
Опам'ятавшись, білявий молодик, що став як крейда, не знав, де подітися від сорому.
— Що сталося, люди? Барило лопнуло? — спитав він кволим голосом.
— Кого обдурюєш, недоноску? Ти що, вінегрет у барилі везеш?! — прохрипів "сокира" й кинувся до молодика. Його насилу вгамували.
Через півгодини всі повернулися на свої місця. Стіл було реставровано, і тости тривали.
Під час четвертого тосту ми взяли "індиче яйце" за руки й за ноги і кинули біля його чемодана. Інші поснули де хто сидів. За трапезою залишилися тільки я та "сокира".
— Слухай, дядьку, одверни від мене обличчя, а то ще розрубаєш! — попросив я "сокиру" й налив горілки.
— Ти що, молокососе, хочеш скинути мене з поста тамади? — гримнув на мене "сокира" й потягся до мене, але, не змігши підвестися, махнув рукою й сів.— Пропади ти пропадом, нечемо! Кажи, чого тобі треба.
— Хочу я, дядьку Амбако, щоб ти зі мною познайомився.
— Хто ти такий?
— Я Зурікела, Вашаломідзе!
— Що ж, прізвище в тебе гарне, і горілку п'єш добряче. А чий ти син?
— Я син моєї бабусі Ольги, ну ще Іларіона й Іліко.
— А ще? — спитав украй здивований "сокира" і витріщив на мене очі.
— Більше нічий, тільки трьох. А тепер я співати хочу.
— І тому їдеш до Тбілісі. Зараз, синку, поспіваємо, і, поки ще не пізно, злазь з поїзда.
— Ні, до Тбілісі я їду вчитися, маю атестат зрілості. А ти маєш? Не маєш! Ти навіть не знаєш, що таке атестат зрілості. Хай живе наука! — сказав я, випив і передав йому склянку.
— Я бачу, синку, ти непоганий хлопець... Ти мене слухаєш? Тоді дивися на мене! Та чого ти смієшся, мов дурень? Ти слухаєш?
— Ага, слухаю!
— Ну, слухай! Я — Амбако Горделадзе і теж їду до Тбілісі вчитися. Ти скажеш, що з мене вже порохня сиплеться, куди мені вчитися. Ти, мабуть, думав, що я тільки везу на продаж груші. А ти знаєш, хто я такий? Ні, не знаєш... Ото коли царя Миколку з престолу скинули... Та тримайся, бічо, не падай! Отак... Коли, кажу, Миколку скинули з престолу, я був такий же, як і ти, хлопчисько. І думав я, що сидів цар на тахті38, а його взяли за ноги і стягли додолу. Так я тоді думав. А знаєш, чому я так думав?
— Йолопом був, ось чому!
— То батько твій йолоп! А я тоді неуком був. Та й потім нічого не навчився. Зате сини в мене вчені. Якби не війна, знаєш, ким би я був? Хай живе наука! — проголосив Амбако й випив.
— Хай живе, дядьку Іларіоне!
— Мене звуть Амбако!
— Тебе звуть Іліко!
— Амбако!
— Кажу тобі, Іліко! Та коли в тебе виросло друге око?
— Слухай, синку, я Амбако! І не мели чортзна-чого!