— Не злізу! — сказав я і думав далі свою думу.
— Праваднік! — зарепетував "індиче яйце".
Провідниця просунула в купе спершу ліхтар, потім ніс і попросила приготувати квитки. Та одразу ж сама засміялася з своєї дурості й наказала приготувати гроші.
В нашому купе провідниця зібрала тисячу карбованців, і серед них була й моя сотня. Іронічно подивившись на двох пасажирів, які мали квитки,— коли, мовляв, немає грошей, то краще сидіти вдома,— вона вийшла.
Запало мовчання, кожен думав про щось своє. Я знов поринув у дрімоту... Коли дрімаєш і бачиш сон, то він здається дійсністю. Я теж наче наяву бачу журавель Іларіонового колодязя, що немовби намірився злетіти в небо, і Іларіона, що прив'язує його ланцюгом... Ось заходить на подвір'я Іліко. На плечах у нього батман кукурудзи. Він кладе клунок під мушмулою, сам сідає тут-таки, на траві, й димить цигаркою.
— Іліко, дай закурити! — прошу я.
Іліко не відповідає, він дивиться кудись у далечінь.
— Дядьку Іліко, генацвале, ну дай же закурити! Це я, дядьку, Зурікела, невже не впізнаєш мене? Чи вже не любиш?
Іліко встає і зникає в тумані.
— Іліко-о! — кричу я і йду затуманеним косогором.
— Зуріко, Зуріко! — відповідає чийсь голос.
— Хто там?
"Іларіоне, Іларіоне, Іларіоне!" — вистукують колеса, і раптом:
— Агу-у-у, Зурікело, куди ти?! — гукає бабуся.
Я здригнувся, мов ужалений, і перехилився вниз. Пасажири дрімали, позвішувавши голови. Я подивився з вікна. Заливний дощ ретельно мив шибки. Мокрі дерева переганяли одне одного, немов боялися змокнути ще більше й поспішали сховатися кудись... Я знову ліг горілиць, і раптом на лоба мені впала велика крапля, за нею друга, а потім краплі забарабанили по моєму лобу, наче по дну мідного таза, підставленого під ринву. Я відсунувся. На полиці набігла калюжка. Я проклав їй пальцем дорогу, і вода потекла вниз, на чиюсь голову.
— Що там з тобою, нещасний? — гримнув потерпілий, підозріливо нюхаючи мокру долоню, якою витер лоба.
— Зі мною нічого. Це дощ,— відповів я і показав очима на вікно.
Протікало і в інших місцях. Купе знов ожило.
— Еге, та цей додатковий вагон якийсь увесь дірявий!
— Хіба ж настачиш вагонів, коли півсвіту хоче приїхати, до Тбілісі в один день?
— Закінчили б перекривати, а тоді вже й чіпляли б його, клятого! — вилаявся "індиче яйце".
— Придумай там що-небудь, бічо! — попросив "сокира".
— А що я можу придумати? Вилізти та черепицю поправити? — відповів я "сокирі".
— Не мели язиком, сучий сину! Хіба важко затулити дірку?
Я підвівся й затулив дірку долонею. Вода потекла по руці, обігнула живіт і почала збиратися в пазусі. Другою рукою я попустив пояс і дав їй дорогу. Невдовзі обидва мої чоботи до половини наповнилися водою. Тоді я прийняв від дірки руку, і вода повернулася в своє старе русло.
— Нічого не виходить! — сказав я "сокирі" й почав спускатися вниз.
— За що з нас гроші луплять? — обурився пасажир з квитком.
— А тобі який клопіт? Їдеш же безплатно! — огризнувся безбілетний.
Я скочив на підлогу, і вода з моїх робіт бризнула на всі боки.
— Роззуйся, бічо, а то застудишся,— порадив мені "сокира".— Простягни ноги, я допоможу.
— Не турбуйтеся, батоно! — Я взявся за полиці, підтягнувся на руках — і чоботи лишились на підлозі.
— Чого так мучиш себе, синку? Не міг пошити більші? — сказав "індиче яйце".
Кругом засміялись. Я насилу втиснувся поруч із "сокирою". Дощ перестав, і всі полегшено зітхнули. Боки в мене зігрілися
— Забери хоч тепер свій чемодан, а то, їй-богу, викину! — почав знову "сокира".
"Індиче яйце" поставив чемодан на моє місце й мовчки сів. Знову запало мовчання. І раптом хтось боязко чхнув.
— На здоров'я! — відгукнулося все купе.
Потім чхнув ще хтось. А через півгодини всі тільки те й робили, що бажали один одному здоров'я, і якби хто заглянув сюди, то подумав би, що це зустрілися близькі родичі, які давно не бачились.
— Ну, це нікуди не годиться! — раптом заявив "сокира".— Поки ми всі не схопили запалення легень і на цьому вагоні не поставили червоний хрест, давайте щось придумаємо.
— Еге, я гадав, він телепень, а в нього розуму повна голова!— сказав "індиче яйце" і витяг звідкись пляшку горілки.
— Я маю цілий пуд вина. Он там, на третій полиці, стоїть барильце... Давайте знімемо! — обізвався раптом білявий молодик, якого досі ніхто не помічав.
— Ні, зараз від вина розідме живіт. Випийте спершу горілки!— сказав "сокира", задоволено потираючи руки.
— Воля ваша, батоно,— чемно відповів молодик.
— Ти, бічо, вийми чіп з барила, а то лопне й пообливає всіх нас! — попередив чисто одягнений пасажир з квитком білявого молодика.
Молодик мовчки виконав наказ і знову сів.
Усі почали діставати що в кого було з їжі. Хтось пожертвував ще пляшку горілки, "сокира" додав до них дві і сам перебрав на себе обов'язки тамади.
— Товариші! Серед вас немає жодного, хто був би моїм товаришем, але ж ви знаєте, як буває в поїзді. Поїзд здружує людей. Хто ми? Звідки нас нечистий несе?
— Я з відрядження повертаюся, батоно,— сказав пасажир з квитком.
— Хіба ж це не дивно? — вів далі тамада.— А це що за пройда? — І "сокира" показав рукою на "індиче яйце".
— Чого ти лаєшся, нещасний?! — аж підскочив "індиче яйце".— Ану прикуси язика, а то провалю тобі голову!
— Дай сказати тост, кацо! Чого сказився? Ніхто тебе не боїться... Про що ж я говорив? Ага! Чи знаю я вас? Ні, не знаю. А ви мене? Теж не знаєте. В інший час я поскручував би вам в'язи, але в тому-то й сила поїзда! Він з'єднав, зблизив і побратав нас. А тому — хай живе поїзд! — закінчив він, перекинув у рот склянку й обвів нас таким поглядом, наче кращої лайки ніхто з нас не знав.
— За поїзд!
— Хай живе поїзд!
— Це справді-таки дивно... Хай живе! — промовив чисто одягнений пасажир з квитком і передав склянку мені.
— Я, товариші, вперше їду в поїзді,— почав я.
— Щаслива ти людина! — сказав "індиче яйце".
— Перед від'їздом Іліко й Іларіон попереджали мене, що в поїзді повно злодіїв та всякої шушвалі і треба їх остерігатися. Тепер я бачу, що це неправда. От хоч би й цей чоловік... Як вас, дядьку, звати? — звернувся я до "сокири".
— Амбако!
— Ага, Амбако. Коли я вперше побачив його, то подумав: "Що воно таке і куди його несе нечистий?" А вас як звати, дядьку?— спитав я "індиче яйце".