— Осиплеш мене брильянтами! Аметистами! Смарагдами! Чи не так?
— Ну, знаєш... Я й не знав...
— "Знаєш — не знаєш",— знову перекривила Аркадія, і це в неї вийшло так кумедно, що Філ розсміявся.— Тішся, тішся...
— Ну, гаразд, не будемо сваритися, моя люба. Якщо тебе ваблять блискітки, то он, бачиш? — Філ показав угору.— Зніму тобі зірку з неба...
Аркадія жарту не сприйняла.
— Ні, голубе, ти, я бачу, не з тих, що знімають зірки з неба. Тебе вдовольняють і лойові свічки.
— Облиш. Поглянь, як гарно…
— Сентименти. Охи та ахи.
Злостивість заразлива, і Філ відчув, як почав гіршати його настрій, як на очах розтанула поетика ночі, все посіріло, наче посипане попелом. Розмова не клеїлась. Як не заспокоював Аркадію, як не втішав — лишалась похмурою. Нарешті не витримав і спитав:
— Скажи мені прямо: чого ти хочеш?
— Оце по-діловому,— стріпнула волоссям Аркадія.— Не розпускай нюні, куй залізо, поки гаряче,— ось чого я хочу.
— Ну-ну...
— Ти поводишся, Філе, як наївний провінціал. Не ображайся, це я кажу в наших спільних інтересах...— Голос її пом'якшав, з'явилися лагідні нотки, які завжди хвилювали Філову душу.— Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничість щодо мене... Навіщо все це?
— Розумієш... Я хотів уникнути стресових ситуацій. Тобі треба зміцнитись...
Аркадія покуйовдила йому чуприну, і цим жестом одразу відновила душевну рівновагу нареченого.
— Я вже зовсім здорова, і ти це прекрасно знаєш. Навіщо ж ти мене морочиш?
— Ти... про одруження?
— І про це. Як ми оформимо шлюб, коли... мій паспорт у похоронному бюро?
Якби це було вдень, Аркадія могла б побачити, як вибалушились Філові очі.
— То ти... знаєш?!
— Авжеж.— Вуста її схитнулись посмішкою.— Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дівчину. Втім, я була допитливою і... В першому житті. А знаєш, що мене насторожило? Найперше — мама. Не провідала жодного разу! Потім твої дослідження моєї пам'яті... Ну, і оцей самий філотрон, де я була, немов у сповитку... А потім — поглянула на свій живіт, а там не те що шраму, навіть пупка немає. Отоді я й замислилась...
— Але як ти зуміла вивідати? Усі ж обіцяли мовчати!
— О, ти не знаєш жінок. Вони, правда, мовчали, та я підібрала ключик, хоча й примітивний, зате безвідмовний. Висміяла одну підстаркувату кокетку, вона розізлилась і випалила мені все.
Тепер уже Філ запустив свою п'ятірню у волосся.
— Дивуюсь я тобі,— говорила Аркадія, не помічаючи його сум'яття.— Інший би розтрубив про своє досягнення на весь світ, а він хоче, щоб ніхто й не чув і не знав. Скромник.
— Я ж із-за тебе,— почав обережно виправдуватися Філ,— розумієш... була небезпека психічного потрясіння. І взагалі... Коли б нас не пов'язувало почуття... Не можна ігнорувати етику...
Аркадія мовчала, даючи йому можливість виговоритись. Філ виправдувався, наче був у чомусь винний, і це тішило її самолюбство: не чоловік, а рояль, торкни тільки потрібну клавішу.
Розповівши про всі складні перипетії експерименту, про свої сумніви, надії та сподіванки, недремне чергування біля електронної апаратури, в роботі якої інколи траплялися перебої, Філ прошепотів риторичне запитання:
— Хіба я міг думати про славу? Мені потрібна тільки ти! Та коли б ішлося не про тебе — мабуть, нічого б і не вийшло... Не вистачило б сили волі, сміливості. Якби ти знала, скільки було розчарувань, страху...— Розчулений, уткнувся головою в її коліна.— Я працював задля тебе, заради нашого кохання.
— Сподіваюсь, тепер ти не розлюбив мене? — Аркадія погладила йому голову і шию.
— Ти ще питаєш! — пошерхлими губами прошепотів екзальтований Філ.
Аркадія легенько затулила долонею його вуста.
— Любий мій... Натерпівся. Але тепер треба збирати урожай. Мусиш це зробити не тільки задля мене, а й заради всієї науки. Ти більше не будеш приховувати свого відкриття, правда? Це ж геніальне відкриття, історична подія!
— Ну, це вже занадто... Скромність...
— Ет, до тебе ще не дійшло, ти сам ще не осягнув... А скромність, як уже помічено,— прямий шлях до невідомості. Це ж тільки подумати: виростив людину, тобто мене, з однієї клітини! Та це ж переворот в медицині, біології! А він: "Стану кандидатом..." Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навіть ти один з учасників...
— Та ні, я — керівник групи. Ідея і постановка експерименту моя, це всі знають, кому слід знати.
— А в документах відбито?
— Звичайно. Є накази по Інституту і по відділу. Потрібні ж були асигнування...
— Ну, от і чудово. Тепер треба — і то з завтрашнього дня — оголосити про цю подію ну хоча б у "Вечірці", я сама туди подзвоню. Потім — наукові журнали... Пригадай собі операцію пересадки серця — хіба вона може йти в якесь порівняння з тим, що зробив ти? А ім'я професора Бернарда прогриміло на весь світ! — Аркадія взяла якусь галузку і грайливо хвиснула Філа по плечах.— Ти зробив відкриття, але це ще не все, треба вміти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику... Я зроблю тебе доктором! Потім ти станеш у мене академіком!
Філ слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Він і сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, аніж Аркадія. Але наука... Він ще тільки ступив на цю доріжку, а скільки на ній перепон! Ні, ти навіть не уявляєш, дівчино...
— Чуєш, дурненький,— хвиськала лозинкою Аркадія,— я буду дружиною академіка! А що?
Філ обернувся до неї, але не встиг нічого сказати — опинився в її обіймах, і вуста йому затулив довгий поцілунок.
4
Філ з подивом відзначив, що як тільки вони зайшли на кладовище, його почав обсідати смуток. Безкінечні ряди мовчазних могил, шурхіт опалого листя під ногами, низьке сіре небо,— все це, звичайно, викликає мінорний настрій. Та хіба тільки це?
Мимоволі спостерігав за Аркадією, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка і такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвіт, який зухвало і так недоречно яскрів серед похмурого дня. Там і сям на очі потрапляли написи: "Любому татові..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Філ ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадію. Як вона триматиметься, побачивши с в о ю могилу?