Формула Космосу

Бережний Василь

I.

Кирило Федотович — сивоголовий обважнілий чоловік — вийшов з Виставочного павільйону глибоко замислений. На одутлому його обличчі промайнула іронічна посмішка. "Чи ти ба, яка метаморфоза,— пробур-мотів сам до себе.— Космос йому ворожий!" Пристояв, поглядаючи на золоті бані Софії, що сяяли над бескет-тям дахів, поєднуючи небо й землю, тоді надів захисні окуляри, поправив білу кепку на голові й похилитав униз до Хрещатика.

На виставці фантастичних картин, яку він щойно оглянув, є чимало цікавих полотен, і то не лише профе-сійних митців, а й любителів. Біля картини "В глибинах космосу" Кирило Федотович ніс до носа зіткнувся з професором астрономії Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, і кожен подумав: "Як він постарів!" Кивнувши клинцем вилинялої борідки на картину, Присвятський сказав:

— А космос ворожий людині, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному факті, що всі біологічні структури ви-никли і розвиваються, власне, в космосі. Та старий професор стояв на своєму, ще й підкреслив необхідність прищепити цю тезу якнайширшій молодіжній аудиторії. "З астронома, бач, став філософом. Ну що ж, на старо-сті літ ми всі схильні пофілософствувати… Але то пусте. "Космос ворожий життю…" Треба ж… Космос… Що ми про нього знаємо? — Кирило Федотович продовжував у думці полемізувати з Присвятським. — Структурні елементи, та й то деякі…"

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованість Всесвіту, викресало в душі Кирила Федотовича іс-кри думок, давно забутих і пригаслих. Колись, у ті неймовірно далекі роки, коли ще тільки починалась його наукова діяльність, йому не давали спокою лаври того "сліпого жука", який помітив кривизну простору і ство-рив теорію відносності. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейнові! Коли беручкий аспірант думав про це, об-личчя йому кривилося від зловтішної посмішки. А що, коли спостигнути світові зв’язки випаде на його долю? Не святі ж горшки ліплять! А сподівання такі були смачні на сніданок… Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений відпочинок, уже й інші фізики — європейські імена! — затихли, а ключа до єдиного все-світнього поля так ніхто й не підібрав. Звичайно, з’являться нові Сізіфи… Кирило Федотович гірко посміхнув-ся: тепер, на схилі свого життя, після інфаркту, він уже знає, що це марнота марнот — оті честолюбні потуги.

Зупинився, підвів голову, ще раз поглянув на Софію — звідси, від готелю "Москва", її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очі, — до Софії підступає сірий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львівському майдані спорудили торговельний центр… Отак спотворено краєвид! А все тому, що проек-танти не зважають на викривлення простору. Де той Львівський майдан, а де Софія, а от бач… Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської — здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобіуса. Відстані, простір…

"Кому потрібні ці мої внутрішні монологи? — враз подумалось Кирилові Федотовичу. — Театр одного актора і водночас слухача… Отак чвалає собі до Хрещатика старий emeritus і замість того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємниці Космосу… Комедія, та й годі".

Проте конфлікти з собою Кирило Федотович умів швидко залагоджувати, і до горизонтальних фонтанів, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранітних плит, підійшов майже цілком урівноважений. А по-дивившись на гладенькі потоки, в яких відбивалося призахідне небо, і зовсім заспокоївся. Космічні думки в його посивілій голові поступалися гастрономічним, тим більше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пішов повз колонаду консерваторії, перетнув у недозволеному місці ву-лицю Карла Маркса і попрямував у бік Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному кроку-вала ставна блондинка в білих босоніжках на високих каблуках і в білій сукні, з господарською сумкою в руці. Прокладаючи собі дорогу в натовпі, вона поглядала на зустрічних із стриманою гідністю, так, наче позувала перед телекамерою.

Саме за цією жінкою зайняв чергу у рибному відділі Кирило Федотович. Йому дуже не хотілося стовби-чити в цих суточках, він і заглянув сюди для очистки совісті, щоб потім сказати собі: "Взяв би, та не було". Але оселедці, як на те, були, і довелося вистоювати в тісноті й задусі. Черга посувалася повільно, бо, як завжди бу-ває, багато хто, особливо жінки, займає кілька черг, а тоді підходить і заявляє: "Я тут стояла". Та й продавці не дуже поспішають… Отож Кирило Федотович знічев’я почав собі прикидати, скільки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в дні, тижні, місяці, коли гульк — блондинка вже бере. Позирнув на годинника — минуло всього якихось сорок сім хвилин, а глянувши на гарний профіль жінки, на її пещені пальці, що сяйнули діамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папір оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сім років. Сорок сім хвилин — сорок сім років… Дивно… Поки йому зважили, дама відійшла вбік, до столика, щоб заго-рнути покупку. І раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи із сумки папір, вона впустила на підлогу кілька аркушів. Кинувся підіймати — де й спритність взялася у старого емерита! Одна старша жінка, побачив-ши, як він нагинався, відставляючи при цьому ногу, іронічно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшов-ся! Інші насмішкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати місце галантному пенсіонерові. А Кирило Фе-дотович підняв ті аркуші і раптом застиг, помітивши, що вони всуціль списані формулами. Його вчене око від-разу побачило рідну стихію: тензори, від’ємні ймовірності, скаляри…

— Я перепрошую, — звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, — тут… формули.

Жінка посміхнулась — може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чо-ловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.

— Так, я знаю. — Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слідом. — Це чернетки мого покійного чоловіка…