— І ви...— прошепотіла Віра Харитонівна,— ви спробували?
— Так, Віро Харитонівно, спробували. Саме про це я й веду мову.
— І що... успішно? — в її голосі чувся і переляк, і надія.
— Наслідки перевершили усі наші сподівання. Аркадія виросла за вісімнадцять місяців.
Філ сподівався, що Віру Харитонівну це вразить, принаймні хоч здивує: все-таки доньку вона поховала...
— І яка ж вона? — Мати вже, здається, опанувала собою, і в голосі відчувалася стриманість.
— Та така, як була на час трагічної загибелі.
Ні захоплення, ні радості на її обличчі Філ не побачив. Тільки настороженість і тривога.
— А як... інтелектуальний рівень?
— Сказати правду, ми й самі побоювалися,— пожвавішав Філ.— Адже природа пам'яті невідома нам так само, як і століття тому. Але виходить, що все зводиться до інформації. Як інформація затримується у нейронах — це, кажу, ще не ясно, та то вже інша тема. Ми, звичайно, не тримали Аркадію на голодному інформаційному пайку. Поряд з процесом відновлення пам'яті вона, за спеціальною методикою, одержувала і додаткову інформацію — для гарантії, так би мовити.
— А вона знає, що з нею сталося?
— Що загинула і похована? Ні, навіть і не здогадується. І я сподіваюсь, що ви не прохопитесь і словом. Невідомо, як це може позначитись на її психіці.
Віра Харитонівна підвелася, дістала з серванта конверт і мовчки подала Філові.
— Ось, прочитайте.
Це був лист від Аркадії! От тобі й маєш...
"Здрастуй, мамо.
Я давно жду, ти мені щось передаси, нічого нема. Філ пропонує перебратись у Пущу-Водицю, поїдь подивися, може, там більша ділянка, житлоплоща, інакше я не згодна. А."
Ці неоковирні рядки Філ пробіг миттю, і його вразив не так зміст, як сам факт появи листа. Убуток інформації!
— Лист прийшов учора, я не знала, що й подумати... У мене так розболілась голова...— тихо озвалась Віра Харитонівна, і на очах у неї зблиснули сльози.— Добре, що ви приїхали... А то я... Ви ж розумієте... наче сніг на голову... А про Пущу — це справді?
— Так, Віро Харитонівно. Я подумав, що сусіди... Може, навіть краще переїхати в інше місто.
— Я розумію, Філе... А скажіть мені по щирості, ви й тепер... так само до неї?..
— Ви засумнівалися, Віро Харитонівно? Та якщо вже говорити по щирості, то тепер я кохаю Аркадію в сто, у тисячу разів дужче, аніж будь-коли! І сама ідея виростити її з однієї клітини... Та якби не почуття... Ми незабаром одружимось, це вже вирішено... Звичайно, якщо ви не будете заперечувати.
— Ви делікатний, Філе. Але Аркадія...
— О, вона погодилась! Я ж кажу, що все вже...
— Я не про те. Мене стурбувало... Хіба ви не пригадуєте — раніше вона зверталась до мене лише на "ви"? Так у нас заведено з діда-прадіда. А зміст цидулки?..
— Справді... Та ви не ображайтесь, вона ж поспішала та ще ж, розумієте, все це тайком... Цікаво, кого з лаборанток вона підмовила? Ну, та, зрештою, це дрібниця, не варта уваги. Найголовніше і найрадісніше те, що теоретичні припущення здійснилися — механізм біологічної інформації спрацював добре!
Віра Харитонівна зітхнула.
— Ви гадаєте, вся суть у цьому механізмі?
— А в чому ж іще, Віро Харитонівно? Тільки в ньому! І сам вигляд Аркадії — чудове тому свідчення.
— Ну, Що ж,— схитнула головою Віра Харитонівна,— виходить, вас треба привітати з успіхом? Нехай вам щастить, Філе.
Підійшла до нього, легенько торкнулася плеча і, ставши навшпиньки, поцілувала в чоло.
3
"Який це чудовий винахід Природи — тепла літня ніч, наснажена блаженством! — думав Філ, вдихаючи лісові пахощі.— Синє небо, помережане тоненькими гілочками, розцвічене сегментом срібного Місяця і нейронами зірок, скидається на якусь стародавню фреску... Яке це щастя — близькість до Природи та ще коли поруч з тобою кохана!.. Але Аркадія чомусь невесела... Невже її не радує..."
Сиділи на траві, з кущів поблискувало скляне око машини, уся Пуща сповнена прозорої тиші, дерева не сплять, дослухаються до чогось потаємного, не відомого людям. На білому рушничку темніла недопита пляшка шампанського, скалками зблискували склянки. Влаштовуючи цей інтимний пікнік, Філ хотів у такий спосіб відзначити остаточне "одужання" Аркадії і, звичайно, сподівався, що їм буде весело.
Налив у склянки, у вині замерехтіли іскорки.
— Це в нас, вважай, друге спіткання, а ти чомусь не в настрої.
— Ні, я просто замислилась,— обізвалась Аркадія.
— За наше друге спіткання! — Філ підняв склянку і церемонно схилив голову.
Коли випили і заїли шоколадом, спитав:
— Про що ти замислилась?
Аркадія знизала плечима:
— Так. Про нас. Непокоїть мене твоя безтурботність.
— Та що ти, золото моє! — Філ пригорнув дівчину.— Нема чого тривожитись, усе буде добре! Поглянь, яка ніч...
Аркадія сиділа мовчки, і він провадив далі, мовби міркуючи вголос:
— От переберемось у Пущу-Водицю, справимо весілля... Як я мрію про той день, коли назву тебе дружиною!.. Ти підеш у свій медичний... Може, не на останній, а на той же п'ятий, мабуть, треба повторити. А закінчиш — працюватимемо разом... У відпустку — до моря чи на Дніпрі...
Аркадія вивільнилась з його обіймів, узяла шоколаду. Навіть нічна мла не могла приховати від Філа її краси, знадливості. Контур її обличчя, грудей, копиця темного волосся — Філові аж паморочилось, коли дивився на неї, ніжив, пестив її поглядом.
З'ївши шоколад, Аркадія ще й пальці облизала, такі довгі й меткі.
— Дивуюсь я тобі, Філе, наче й серйозний хлопець, а городиш усякі дурниці.
— Що ти маєш на увазі?
— Та що... "Підеш у медичний... Працюватимеш..." Оце так плани на майбутнє! — В її голосі чулася дражливість, несподівана для Філа.— Я-то піду в інститут, диплом знадобиться. А ти?
— Що я? — здивувався Філ.— От закінчу аспірантуру, дисертація майже готова, ще рік-два — і я стану кандидатом. Усе йде нормально.
Аркадія повернулась до нього лицем, і в місячному маревному світлі воно раптом здалося Філові незнайомим, навіть чужим. Саркастична гримаса, хижий вищир зубів — такою він ще її не бачив, і мимоволі замилувався.
Аркадія уїдливо перекривила:
— "Стану кандидатом... усе йде нормально..." Грандіозна перспектива! Ощасливив...
— А що? Вчений ступінь кандидата... В кожному разі, матеріально будемо забезпечені.