Часом їй здавалось, що схованого золота вже нема, і тоді Софія, ретельно перевіривши, чи замкнені всі двері, підходила до своїх тайників, виймала скриньки, наповнені доверху золотими червінцями. Тремтячими від хвилювання руками починала їх навіщось рахувати.
За дверима чи під комодом зашарудить миша, і Софія, здригнувшись, завмирає, прислухаючись до шурхоту. "Може, слобідська голота прийшла забирати в мене золото? Землю одібрали, можуть одібрати й гроші..." Вона швидко ховала скриньки. Часто тепер спадала думка, що треба б золото тримати не в кімнаті, а вибрати для нього надійне місце де-небудь у лісі й там закопати. Адже все може трапитись. Можуть у дім забратися грабіжники. Може Трохим прийти. Ключі в нього, напевно, є. Та, нарешті, розлючена біднота може будинок підпалити.
"Сховаю в лісі... Поїду на тройці й сховаю. Так буде надійніше".
Але думка про те, що за нею можуть стежити і все її золото потрапить до чужих рук, стримувала Софію від цього рискованого кроку. Золото зберігалося, як і раніше, в потайних ящиках під кількома замками, і його цілість перевірялася майже щодня.
От і сьогодні Софія сама. Горить лампада. Світить у небі байдужий місяць. Його відблиски виграють на Ворсклі, мов живі вогні. Добре видно над рікою білі від рясного цвіту фруктові сади. Співають солов'ї. Софія прислухається до їхніх співів, і вони трохи заспокоюють її, викликаючи приємні спогади з незабутньої юності.
Хтось постукав у двері. Софія здригнулась. Всякий різкий чи несподіваний стукіт тепер лякав її. Підійшла до дверей і, не відчинячи їх, спитала:
— Хто?
— Я, Софочко, відчини.
Софію немовби хто облив з голови до ніг крижаною водою. Вся завмерла від страху та моторошного передчуття якоїсь біди.
— Не бійся, Софочко, це я, Трохим.— І замовк, чекаючи, поки сестра відчинить двері.
— Не можу тебе впустити. Я роздягнена. Я лягаю спати.
— Тоді я завтра прийду.
— І завтра не приходь. Ніколи не приходь.
За дверима кілька секунд було тихо. Потім він пішов, і чути було з коридора його кроки, що віддалялися. А коли вони затихли зовсім, Софія подумала: "Що він хотів мені сказати?"
В ній розгорілася цікавість, але страх був такий великий, що вона все ж не наважилася повернути брата, і зараз через вікно стежила за його сутулуватою постаттю, що виднілася в безлюдному провулку.
"Чого він приходив? Може, хотів сказати щось важливе для мене?"
Але думка про те, що це був один із злочинних задумів його, заглушила в ній цікавість, породивши в душі нові підозріння, тривогу і страх.
Ні, не пустить вона його до кімнати нізащо в світі. Для чого їй рискувати? Адже їй відомі його наміри, його чорні думки. Він може накинутись на неї і забити — чи то ножем, чи пострілом з револьвера — або просто кістлявими пальцями задушить її.
"Як він проник? Невже впустила його служниця?" Але служниці чомусь дома не виявилось, і це здивувало Софію, викликавши в ній роздратування.
"Як,— думала вона, метаючись по кімнаті,— залишити дім, не спитавшись мене? Та що ж це таке? Хто дозволив? Куди й навіщо їй потрібно було йти?"
Служниці не було довго, і повернулася вона дуже пізно із зборів, які проводив старий Македон. Софія накинулась було на неї з лайкою, але вперше на образливі слова хазяйки солдатка сміливо відповіла:
— Не дуже кричіть! Не лайтеся, а то піду до Македона пожаліюсь. Вам же гірше буде. Тепер є кому за нас заступитись.
Софія принишкла. Розгублений погляд її спинився на іконах, де блимав синій вогник лампади. Ледве чутно вона прошепотіла:
— Що ж буде зі мною далі?
32
Довгий товарний поїзд прикрашено зеленню й квітами. На багатьох вагонах висять кумачеві полотнища, а там, де їх нема, на всю довжину вагонів розгонисто, великими літерами написано крейдою гасла: "Долой войну!", "Долой десять министров-капиталистов!", "Вся власть Советам!"
Багато станцій, полустанків лишилося позаду, і майже скрізь на їхньому шляху солдатів зустрічало населення, жадібно розшукуючи серед них своїх синів, батьків, братів.
Якщо ешелон стояв чомусь довше, ніж звичайно, солдати виходили на перон. Іноді завзятий вояка, сміливо обійнявши яку-небудь солдатку, виводив її. в коло й,починав під гармонію танцювати.
Мелькали тоді спідниці, кофточки, хустки. Чулося грайливе верещання дівчат, веселі жарти та примовки молодиць.
І так до першого дзвінка. Та вже, буває, далеченько від'їдуть солдати від станції, а розмови все ще не припиняються.
— Ось пошабашимо з війною, приїду потім сюди женитися. Дівчата тут гарні.
— А молодиці? Бачив, яку я підчепив? Не бабочка — вогонь. Навіть у жар мене кинуло від неї. З такою б поніжитися, га?
— Я так скажу,— озвався хтось із дальнього кутка,— звичайно, хороші баби є на білому світі, але кращих за наших, слобідських, не знайдеш. Правду я кажу, земляче? — звернувся солдат до Метелика, який сидів на нарах задумавшись.
— Га? Чого тобі?
— Дівчат, кажу, кращих за наших, слобідських, в цілому світі не знайдеш. Правда?
— Так, так,— неуважно відповів Метелик, думаючи про щось своє, найпекучіше. За всю дорогу він ні разу не вийшов на перон і, лишаючись у вагоні, тільки стежив звідти, як танцювали й веселились інші, сам же був до всього зовсім байдужий. Чим ближче під'їздили до рідних місць, тим сильніше зростали у ньому внутрішній неспокій і тривога.
— Що ти, Метелику, засумував? Все одно дружини в тебе, можна сказати, нема. Кудись до Сибіру загнали на каторгу. Синок, напевно, у якого-небудь хутірського куркуля корів пасе. Чого тобі журитися? Сім'я влаштована, а на свою тугу та на горе — плюнь, дунь, кинь лихом об землю — на душі стане веселіше. Якщо нам за всім сумувати — засохнеш, мов той сухар,— говорив солдат, найкращий танцюрист, який найбільше боявся поранення в ногу, бо тоді життя для нього буде, "як сажа".
До Метелика підсів Яків, глянув у очі, зрозумів його тугу, вгадав його думки.
— Не сумуй, друже, повернемось до слободи, по-новому жити почнемо. Ти ж чув, Софіїну землю одібрала біднота. І в Лук'яна — теж. А пам'ятаю, коли збирав я їх, найбідніших селян, і говорив їм, як треба діяти, боялися,— все розпитували, що їм за це буде. А земля в Софії, сам знаєш,— чорнозем! На такій землі завжди хороші хліба родять.