Проїжджали солдати повз станції, полустанки, міста і села, розповідали один одному про своє довоєнне життя, але найбільше розмови точилися навколо землі, що її почали відбирати селяни в поміщиків та багатіїв, не чекаючи декрету.
З дальнього кутка почувся голос Кузьми Сукачова:
— Чи вийдуть нас зустрічати? — Вставши з нар, глянув у куток, звідки озвався Гліб Колмиков:
— Мені можна спати. Мене нікому зустрічати. Правда, черничка сподобалась. Біля труни прапорщика Безсалого псалтир читала. Молоденька така, красива, але вона не прийде. Черничкам їхній устав забороняє зустрічі з мужчинами.
Хтось, жартуючи, порадив:
— А ти, Глібе, без уставу дій. Вони, черниці, добрих хлопців дуже навіть поважають. А коли й трапиться якийсь гріх — замолять. Вони на це діло майстерниці — гріхи замолювати.
— Води б напитися. Фляга моя порожня,— сказав Метелик, ні до кого не звертаючись.
— Скоро станція. Кажуть, десять хвилин чи навіть довше стояти будемо. От і набереш. Вода тут добра. До війни я бував у цих краях. В економії працював на цукровому заводі. Завод тут знаменитий. Садів багато. Завжди, бувало, на базарах і на станціях яблук — гори.
Незабаром показався димар цукрового заводу, величезні бурякові плантації, а ген там за ними ледь виднілося село, заквітчане фруктовими садами.
— Савелію, чуєш? Вставай яблука їсти,— термосив Кузьма свого друга, і той, прокинувшись, спокійно перепитав:
— Яблука? Та я, сказати тобі правду, не дуже їх поважаю. Ось коли б молочка парного,— молочка я б випив.
— Тут ми всього дістанемо.
Поїзд зупинився. З вагонів вискакували солдати, бігли за одноповерхову будівлю станції, де стояли селянки з яблуками, грушами, молоком, хлібом, пирогами...
— Ей, держи, держи його! — гукала жінка, і Метелик побачив хлопчика, за яким погналося кілька чоловік. Впіймавши, вони почали одразу його бити.
— Де воно взялося, прокляте! — кричала молодиця, тримаючи в руках одібраний у хлопця шматок добре засмаженої курки.— Яблука в садах обтрушують, тут тягнуть з корзин! Повбивати їх, падлюк!
— Такий не тільки з корзини, а, чого доброго, і гаманець з кишені поцупить.
— Провчити його!
— Щоб іншим не кортіло^
— Бий його, негідника!
— Глуши!
Хлопчика жорстоко били, доки не впав він, знесилений, людям під ноги.
— Хоч би здохло, прокляте! Життя від них немає. Б'ють їх, а вони живучі, мов кошенята. Дайте йому гарненько, іще, іще! — заохочувала молодиця, але помітивши перед собою Метелика, люб'язно запропонувала йому: — Може, солдатик курятини покуштує? Недорого. Жирненький шматочок.
— Не смійте бити хлопчика! — закричав Метелик.— Не смійте!
Люди розступились. На землі лежав босоногий підліток, затуляючись від ударів чорними, давно не митими руками.
Його вже ніхто не бив, а він, зіщулившись, все ще лежав у пилюці. Метелик взяв хлопчика за руку, і той застогнав:
— Не бийте, не бийте, дядечку! Я більше не буду. Не буду...
Метелик підвів його на ноги, і всі побачили, як в очах солдата засвітилися здивування й радість.
— Володю! Синок!..
Обличчя хлопця було спотворене пилюкою й кров'ю. Розгубившись, він кілька секунд стояв мовчки, потім кинувся до солдата, чорними рученятами обхопив батькову шию. Солдат, з очима, повними сліз, обіймав сина, дивився на людей, що перед цим били хлопчика, і вони одвертались, вражені несподіваною зустріччю батька з сином, відходили геть, соромлячись своєї недавньої розправи.
— Ходімо, синку, води дістанемо, обмию тебе, з собою візьму... Разом... Тепер ми вже будемо разом.— І він повів Володю до крана з водою. їх проводжали співчутливими поглядами,^ і навіть ті, що за хвилину перед цим бажали хлопчикові смерті, зараз говорили щирі, теплі слова.
— Бачиш, де його батько? А мати, певно, померла. Ось воно й виходить... Нема куди хлопчикові голову прихилити. Ні батька, значить, ні матері. Мимоволі красти почнеш, щоб з голоду не загинути. Даремно хлопчика так побили.
— Нічого, присохне, як на цуценяті... Радість для нього яка — батька зустрів! Рідного батька!
У вагоні з'явився ще один пасажир. Суворий і мовчазний Савелій подивився на Володьку, посміхнувся в бороду, ласкаво сказав:
— Нічого, синку, поїдеш з нами. Ми тепер кривдити тебе нікому не дозволимо.— І він, витягнувши з кишені велике рум'яне яблуко, дав його хлопцеві.
— їж, малий, та не падай духом. Я теж ось молоком підкріпився: смачне на цій станції молоко, дешева,— і він знову ліг, а Метелик, вийнявши з речового мішка шмат хліба, дав його синові, розшукав потім завалящу грудочку цукру — теж віддав Володі. Той з жадністю їв хліб, позираючи на батька підбитим, криваво-фіолетовим оком.
— Ви, тату, додому плітуете? — спитав хлопчик, і Метелик здивовано глянув на сина.
— Як ти сказав? Плітуете? Це ж хто тебе навчив таких слів?
— А шпаиа,— відповів Володя і, трохи зніяковівши, пояснив: — Хлопці такі, безпритульні.
Син, наївшись хліба, ліг і швидко заснув. Зворушений сидів біля нього Метелик і, ні до кого не звертаючись, говорив:
— Сина ось зустрів, а дружина... Може, в Сибіру, може, в тюрмі померла — нічого невідомо. Адреси нема, і звісток від неї ніяких. Де її шукати? В кого питатися?
— Спитаєш у Софії Ізарової. Без її участі тут діло не обійшлося. Спитаєш у неї добре — скаже... Вони, буржуї, тепер стали полохливі і солдатів побоюються... Все тобі скаже.
Поїзд мчав степом. Вдалині кружляла галич. На обочинах дороги мелькали телеграфні стовпи, а на проводах де-не-де чорніли самотні яструбки.
Солдати товпилися біля розчинених дверей. Ще кілька перегонів — і вони під'їдуть до невеликої слобідської станції Но-воборисівка, де, очевидно, багатьом із них пощастить зустрітися з своїми рідними. Майбутня зустріч хвилювала солдатів.
— Чи знають у слободі про наш ешелон? Чи вийдуть нас зустрічати? — хвилювався Кузьма Сукачов, не відриваючи очей від тополь, що ховали в своїй зелені маленьку станцію.
Минули будку залізничного обхідника. Блиснула Ворскла, звиваючись у берегах, що позаростали очеретом, вербами та лозою. На маленькій "душогубці" плавав рибалка, закидаючи сіть; на березі якась жінка полоскала білизну, а потім вибивала її дерев'яним праником.