Софія не помітила, як з придорожніх кущів горішини на дорогу вийшов Трохим Іванович і, піднявши руку, хотів було зупинити тройку, що летіла, мов вихор.
— Софочко, спинися! Спинись!—закричав він, відскакуючи вбік, бо інакше його могли розтоптати коні.
Софія навіть не глянула на брата. Деякий час він біг слідом, сподіваючись, що вона, може, отямиться і підвезе його до слободи. Але, помітивши, як швидко віддалялася тройка, він спинився, погрожуючи вслід їй кулаком.
Софія не оглядалась. Вдома чекали її неприємні телеграми з інтендантства. В них повідомлялося, що договори анулюються і нових замовлень не буде. Софія, прочитавши телеграми, опустилася в крісло.
"Що ж це починається?"
У великому дзеркалі відбилося її розгублене обличчя. Стало душно. Розчинила вікно. Вулицею повертався з поля Трохим Іванович. Час од часу витирав хусточкою спітніле обличчя, прямуючи, очевидно, до її будинку. Софія покликала служницю й суворо наказала:
— Хто б не питав мене,— нікого не впускати. Я щось нездужаю.
Софії на цей раз справді було погано.
31
Кілька днів Софія не могла заспокоїтись. Старий Македон, якого вона раніше поважала, очолив бідноту. Ніколи не забуде вона того дня, коли, байдужий до її лайки, він спокійно виконував доручену йому громадську справу.
Була земля в Софії — і нема її зараз. Одібрати нарізані Ма-кедоном ділянки їй несила — не стало стражників, а самого пана пристава на базарі піймали жінки, побили, обкидали грязюкою, і він ледве втік від них. Більше його в слободі не бачили.
Люту злість затаїла Софія в своїй душі на всіх, хто користується тепер її землею, але особливо сильною була ця злість на столяра Македона і Марину. Софія ждала слушного випадку для помсти.
День і ніч горить тепер у неї перед іконами лампада. Софія сидить у кріслі, розглядає анульовані договори або, зачинившись у спальні, перелічує гроші, що взяла з банку. Саме ці гроші тримають її, не випускаючи нікуди з дому. А брат Трохим, як і раніше, блукає під вікнами, і його чорної тіні стала ще дужче боятися Софія.
Вдень повз її будинок проходили солдати, що поверталися з фронту. З кожним днем у слободі їх ставало все більше. Софія якось на базарі чула сама, як один з них, зібравши навколо себе слободян, розповідав їм про війну, про буржуїв, про Гришку Распутіна. Говорив солдат так само нешанобливо і про саму царицю Олександру Федорівну, німкеню з походження, яка займалася шпигунством, передаючи німецькому командуванню секретні відомості про Росію та її війська.
Слухала Софія й інших солдатів. Особливо вразив її один, безрукий, з георгіївським хрестом, який сказав, що ця війна непотрібна народові і що він на фронті чув більшовицьких агітаторів, і ті агітатори говорили про нову війну — громадянську, коли солдати із зброєю в руках, об'єднавшись з робітниками та селянами, підуть громити капіталістів, поміщиків, буржуїв. Не буде тоді їм, мовляв, кровопивцям, ніякої пощади від народу.
Слободяни жадібно сприймали такі розмови, а в Софії вони викликали тривожне передчуття якоїсь біди в майбутньому.
На базарі щоденно можна було бачити групи чоловіків, які розмовляли між собою про війну, про землю, про повалений царат. Люди немовби переродились, і звичайні буденні теми витіснилися темами * світових масштабів: про долю Росії, про нові порядки, що їх принесла з собою буржуазна революція.
Софію дратували такі розмови. Вона йшла додому і, просиджуючи годинами в своїй кімнаті, ніяк не могла забути всього того, що чула з солдатських уст.
Кожна постать у шинелі привертала тепер її увагу, нагадуючи про Якова. Багато солдаток, звільнених з Софіїної майстерні, кожного дня чекали на своїх чоловіків. У слободі навіть поширилася чутка, що цими днями через станцію проїжджатимуть ешелони з солдатами, які направляються до Петрограда. Слободяни вірили цим чуткам і майже щодня ходили за сім кілометрів на станцію, сподіваючись зустріти рідних і близьких людей. Дійсно, багато проїздило солдатів. Часом поїзди зупинялися всього на дві-три хвилини. Іноді щастило якійсь солдатці зустріти свого чоловіка, і такій щасливиці заздрила потім не одна жінка. Оточивши земляка, вони жадібно розпитували в нього про своїх чоловіків, але нічого певного не міг сказати їм солдат, тому що він був на іншому фронті і тепер, кинувши зброю, повертався з осточортілої йому війни додому.
Таких беззбройних солдатів проходило немало через слободу й сусідні села, викликаючи у жителів особливу цікавість і заздрощі. Не в однієї молодиці при появі солдатів завмирало серце у радісному хвилюванні й надії:
"Чи не мій ото Іван з війни повертається?"
Ллє ближче підходив солдат, вітався до людей і йшов далі своєю дорогою. А ті, що чекали чоловіка, батька чи сина, заздрили тим сім'ям, які зустріли, нарешті, в рідній хаті найдорожчу для них людину.
Не хвилювали солдати тільки Софіїного серця. Нема війни — нема прибутків. Одібрано в неї сіножаті. Тепер часто можна було бачити, як юрби селян ходили по полях, де столяр Македон відміряв ділянки.
Кожний день приносив Софії нові несподіванки й тривоги. Замкнувшись у своєму будинку і цим, як їй здавалося, відгородивши себе цілком від зовнішнього світу, вона шукала забуття в самотності й молитвах. У такі хвилини погляд її звертався до ікон, освітлених лампадою, а гарячі, сповнені глибокої віри слова летіли до бога, благаючи в нього захисту і спасіння від злих грабіжників, що так нахабно зазіхали на її добро.
У ящиках сховано, крім золота, ще десятки тисяч паперових грошей. Боязнь втратити їх була така велика, що Софія часто, обірвавши молитву, рвучко підводилась на ноги, оглядала кімнату, де вчувалося їй підозріле шарудіння. Але все стояло па своїх місцях. Нікого стороннього не було, а вона чомусь довго не могла заспокоїтися, схвильовано й нечутно ходила по кімнаті, нагадуючи загнану до клітки вовчицю. Ніколи ще жадність і страх не оволодівали нею в такій мірі, як у ці дні. Увечері вона не тільки не виходила з дому, але навіть не наважувалась стояти біля вікна, пам'ятаючи, що з вулиці невідступно стежить за нею брат. Хто знає, може, він добув собі зброю і влучною кулею заб'є її.