Софія підійшла до буфета, вийняла звідти пляшку коньяку й пляшку рому.
— З фронту подарунок. Полковник особисто розпорядився...
— Заздрю тобі, Софіє. З такими людьми тепер знаєшся.— В очах братових заграли веселі вогники. Софія, вгадавши його похабні думки, сказала:
— Ні, ні, навіть не думай... Нічого такого не було. Він тільки руки мені цілував і все розповідав про свою бабусю... Нудно з ним. Старий, опецькуватий, мов лантух... Не люблю таких.
— А коли б він був молодий, стрункий?
— Ну, тоді інша справа.
— Люблю тебе, Софіє. Вмієш ти працювати. І голова в тебе на плечах добра. Я іноді думаю про нашого Трохима. У кого він вдався? Дружину мало не задушив, гроші сховав... Спасибі, що ти це діло зам'яла і його, дурйя, врятувала. А то б, напевно, під суд потрапив, а там і до тюрми недалеко. Головне ж — у своєму ділі обертатися не вміє і далі свого носа нічого не бачить.— Лук'ян щиро й голосно розсміявся. Софія підійшла до нього, жартома схопила за чуба.
— Хитрющий ти. Все бачиш, все розумієш.
— Для того живу, щоб бачити і розуміти. Так-то, сестро,— і він, нахабно обійнявши її за стан, сказав: — Хороша ти молодиця. Ой і хороша ж!
Вона погрозила йому пальцем.
— Не балуйся! Рудий чорт! Догадуюсь, мої тисячі пішли тобі на користь. Багато маєш?
— Не лічив,— відповів ухильно Лук'ян.— Купив молотарку, плуги, сівалку — все, що для господарства потрібно.
— Бачу, став ти справжнім хазяїном. Я ось думаю часом: є, Лук'яне, люди значно багатші за пас. Вони заводи мають, фабрики. Тисячі робітників у них. З такими б тузами подружитися, придивитися, як вони живуть, як хазяйнують, та повчитися в них. Га? Як гадаєш?
— Чого ж, у добрий час на добрі діла. Видно, плани в тебе великі. А мене, Софіє, інші думки тривожать. Хочу жити, як поміщик. Так, так, мужик я, і руки в мене — ось поглянь, які земляні руки, я ними міцно за неї, матінку землицю, тримаюсь, мов той дуб віковий. Не відірвати мене від землі. Вона моя годувальниця і відрада. Запам'ятай, Софіє, не хвастаючись кажу тобі: рано чи пізно, але я свого доб'юся, обов'язково доб'юсь! Судді в моїх руках. Скажу так, скажу інакше — все по-моєму буде. Інша солдатка прийде, мало не плаче. Діти малі, їсти нічого, допоможи, мовляв, Лук'яне Івановичу. Чому не допомогти бідній людині? Грошей треба — дам і грошей. Борошна просить — дам борошна. Жду. Надходить час борг повертати, а повертати нічим. Я до суду. Що в солдатки є? Земелька. Я її, матінку, по суду, значить, до своїх десятинок і приріжу. Вони, десятини мої, й ростуть, мов гриби після дощику. Буває, ранком вийдеш у поле, глянеш, як хліба колосяться,— і на душу віє тиха радість та благодать. Моя земля, мої хліба... Хороше!
— Кривдиш ти людей.
— Без кривди в моєму ділі не можна.
— Я не про це.
— Про бабів, мабуть? — зрозумів її Лук'ян і тут же признався: — Грішний. Батюшці про це не признаюся на сповіді, а від тебе, Софіє, критися не стану. Люблю їх. Балуватися з ними люблю. Часом зустрічаються до того ж жаднющі та гарячі...
— Ой рудий розпуснику! От піду до твоєї дружини і все їй розкажу...
— Не розкажеш. Ти краще скажи мені, Софіє: приведеш солдатку? У твоїй майстерні працює.
— Хто ж вона? Може, Марина Сукачиха? Так я ж її вигнала.
— Та ні. Навіщо Марина! Є кращі за неї. З Метеличихою хочу погуляти вечорок.
— Не піде вона.
— А ти накажи. Ти над ними начальниця, хазяйка — повинні тебе слухатись.
— ї не соромно тобі в такі діла сестру вплутувати?
— Я знаю: ти, Софіє, завжди до мене була доброю. А солдатці не говори правди... Запроси до своєї кімнати — і все. Буцімто для діла її викликаєш, а там видно буде. Ну, покличеш?
— Що з тобою робити? Доведеться уважити. Як-не-як— сестра.
Б розмовах непомітно минув час. Про свого сина Лук'ян більше не згадував.
Увійшла служниця Поля, повідомила, що зайця приготовлено, і спитала, чи можна подавати на стіл.
— Можна. Все неси сюди. А сама йди додому,— сказала Софія, і Лук'ян зрозумів, що сестра не хоче мати свідків, які могли б побачити солдатку наодинці з братом.
Через кілька хвилин стіл був заставлений стравами. Добре засмажені зайці, підпливши жиром, лежали на фарфоровому блюді. Від них здіймалася така густа і пахуча пара, що Лук'ян навіть очі примружив від задоволення.
Софія, накривши страву таким же великим блюдом, щоб вона не так швидко вистигала, вийшла з кімнати. Лук'ян стаз перед дзеркалом, старанно пригладив волосся, розчесав пальцями руду, як охра, бороду. Біля порога лежав Валет, розумними очима стежив за своїм хазяїном. Лук'ян кинув йому шматок хліба, і зголоднілий собака жадібно з'їв, підібравши навіть крихти. За дверима почулися кроки. Лук'ян з напруженим хвилюванням ждав. Відчинивши двері, Софія сказала молодиці:
— Заходь! Не бійся. Собака не кусається. Я ж казала тобі: сторонніх нема. Всі свої.
Солдатка багато чого знала про Лук'янові пригоди і зараз, побачивши його, хотіла було повернути назад, але зустріла гострий незадоволений погляд хазяйки, почула її тихі погрозливі слова:
— Подумай. Адже й тебе можу так самр вигнати з роботи, як Марину Сукачиху. Іди! — підштовхнула вона в спину молодицю, і та злякано переступила через поріг.
— Що це ти, Метеличихо, так боязко заходиш? Чи не впізнала мене?
— Я нічого... Я така завжди... соромлива...
— А ти будь сміливішою. Не до турків у дім прийшла. Свої люди... Ну, здрастуй,— і він, простягнувши їй руку, відчув, як солдатка вся здригнулась, бистро глянула на нього і, бліднучи, схилила голову. Цей короткий погляд її красивих очей, наче вогонь, обпалив Лук'яна. Він мимоволі подумав про неї: "Та й добра ж молодиця",— а вголос сказав:
— Зайців забив з чоловікової рушниці. Доброю рушницею твій Метелик полював. Ну ось, самому мені скучно. Вирішив я почастувати Софію і тебе свіжою заячиною. Пом'янемо покійника сипа. Сідай, Метеличихо, сідай біля мене.
Але Метеличиха стояла, як і раніше, бліда, несмілива, і тільки очі її, сповнені тривоги, дивилися то на Лук'яна, то на Софію. Ніколи в житті вона не відчувала такого пекучого сорому, як зараз. Немов вільну пташину, спіймали її оці владні, недобрі люди, затаївши свої чорні наміри, про які вона, звичайно, догадувалась.