Біля труни на колінах стояла мати, дивлячись на ікони. Ні сліз, ні благання. Немовби скам'яніла душа її, стала байдужою до всього навколишнього. І тільки зрідка бліді, тремтливі губи ледве чутно вимовляли дороге ім'я:
— Саша... сину мій... Сашенька...
Ось черниця перегорнула сторінку, і воскова гаряча крапля упала на пожовклий папір псалтиря, швидко на ньому застигаючи.
— "Господи, усльїши молитву мою..."
І Гліб почув, як раптом вирвалося з материнських грудей довго стримуване ридання. Ніхто не підійшов до неї, ніхто не намагався її заспокоїти. Нехай поплаче. На стільцях і лавах розмістилися бабусі, без яких не обходиться у слободі жодний похорон. Тихенько розмовляючи між собою, вони сидітимуть отак усю ніч і тільки перед світанком розійдуться по своїх домівках.
Гліб не міг дивитися на матір, прибиту безутішним горем. її сльози хвилювали солдата, викликаючи в ньому жалість до неї і співчуття.
На світанку до нього зайшов Трохим Іванович.
— Не спиш?
— Щось не спиться...
— Так ти ось що... ти вставай, Глібе, допоможеш мені відкрити труну.
Всі сторонні вийшли, зосталася тільки своя родина. Трохим Іванович узяв сокиру. Сильніше заридала мати, жалібно заплакали менші брати. Зняли кришку. Трохим Іванович сахнувся, дико вирячивши очі. З його рук випала сокира, увіткнувшись гостряком леза в пофарбовану підлогу.
У тр>ні лежав Лук'янів син — Олександр.
23
Не постукавши в двері, через поріг Софіїної кімнати переступив Лук'ян, у заячій шапці, в теплому кожусі, з-під якого визирали добрі мисливські чоботи. На плечі в нього висіла двостволка, а збоку — два зайці, забиті в лісі.
Слідом за хазяїном увійшов його улюблений собака Валет, куплений у сусідньому повіті у кращого мисливця й несусвітного п'яниці. Купив його не торгуючись. І тепер майже не було випадку, щоб Лук'ян повертався з полювання без здобичі.
— Лук'яне, ти що, збожеволів? Із зайцями до кімнати?.. Ти ж кров'ю забрудниш дорогий килим. І його вижени звідси.
— Ти, Софіє, не турбуйся. Собака в мене вчений, він усе розуміє, як людина. Правду кажу,— і він тут же наказав Валету: — Ляж!
Собака глянув розумними очима на свого господаря, відбіг від нього, ліг на вказане йому місце біля порога.
— Ось що, Софіє, ти мені зайця засмаж з картоплею, з перцем, з лавровим листом. Краще за тебе ніхто не зуміє приготувати. Хочу пом'янути убієнного сина. Сьогодні вже сороковий день, як його поховано.
Від Лук'яна тхнуло горілкою. Він часто посміхався. При цьому очі його настільки мружились, що лишалися тільки вузенькі щілинки, в яких яскраво горіли дві чорні, хитруваті зіниці. Чи сам він випив, ідучи на полювання, чи з друзями — Софія не знала, але вона одразу догадалася, що син тут ні до чого. Не за тим, очевидно, він прийшов до неї, і, дивлячись в його примружені очі, намагалась розгадати справжню мету його візиту. Мовчазний і навіть похмурий у тверезому стані, хмільний Лук'ян завжди любив пожартувати. Він уже разів зо два обняв за стан Софію, шепочучи їй на вухо сороміцькі слівця.
— Та ну, не балуйся. Ведмідь! — говорила Софія, уникаючи його великих, сильних і чомусь червоних рук. Але Лук'ян помітив, що сестра в доброму настрої, у неї можна буде сьогодні погуляти, і вона нічого не розповість його дружині — маленькій сварливій жінці, яка ревнувала його не без підстав до солдаток і молодих вдів. Як завжди, Лук'ян ішов з дому в ліс на полювання, забивав там зайців, але майже завжди ті зайці потрапляли до рук якої-небудь молодички, що з нею він охоче випивав, закушуючи ситно заячиною. Сусідки, всевидющі кумоньки, повідомляли про це Лук'янову дружину, і, коли він, протверезившись, повертався додому після бурхливо проведеної ночі, вона налітала на нього, як розлючений тхорик. Очі її тоді горіли гнівом, личко морщилось, нагадуючи печене яблуко, вона люто і злісно вигукувала образливі слова, а її тверді кулачки, хоч і не дуже боляче, але все ж дошкульно й густо падали на його широку спину. Лук'ян, захищаючись рукою, заспокоював дружину:
— Чого ти, дурна? На кого руку піднімаєш? На законного чоловіка? Відчепись.
— Бабій ти, окаянна твоя душа! Щоб тобі ні дна ні покришки... Щоб тобі...
— Брешуть... Не був я у бабів. Ось хрест святий, не був... Набрехали тобі злі язики, посварити нас хочуть. Сама подумай, чи став би я божитися?
Ці слова діяли на неї заспокійливо. Вона вірила йому, поки не повторювався знову такий же випадок.
Більше всього на світі боявся Лук'ян своєї дружини. Щоб позбутися домашніх сцен ревнощів і уникнути сварок, він, якось зустрівшись з лісником, сказав йому:
— Слухай, Мефодію... Справу до тебе маю. Мені, розумієш, треба поговорити у лісовій сторожці з однією вдівонькою... На самоті...
Мефодій зрозумів його одразу.
— Хата в мене дуже маленька... Бідність... До таких зустрічей не пристосована.
— Слухай, Мефодію, ти не хитруй... Я тебе наскрізь бачу, і не заперечуй,— сказав Лук'ян. У голосі його відчулося роздратування, а в очах блиснула затаєна погроза.— Сам я знаю, не маленький... "Не пристосована". А для мене, може, кращої не потрібно. Не пан я — мужик. Тільки дивися,— попередив він,— про це ніхто не повинен знати, якщо хочеш бути лісником. Зрозумів?
— Зрозумів!
— Увечері, коли вона прийде, вдова оця, ти в обхід підеш.
— Добре.
Бідні вдівоньки й деякі солдатки, що жили особливо нужденно, відвідували лісову сторожку. Лук'ян пив з ними горілку, заздалегідь припасену ним же самим, досхочу їв, голубив молодичок, а потім тикав їм у руки який-небудь подарунок.
Про гульбища в лісовій сторожці теж стало відомо його дружині. І тепер Лук'ян шукав нового місця для зустрічей. Сподобалась йому одна молодиця, що працює в Софіїній майстерні. Давно він стежить за нею, і от сьогодні, забивши двох зайців, Лук'ян, немовби мимохідь, завернув до сестри, сподіваючись, що вона зуміє організувати йому зустріч з солдаткою.
— Закуска буде добра, а горілки принесе Базаліїха. Я гроші їй дам. А тобі, сестро, нехай візьме пляшку найкращого вина. Для такої сестри, як ти,— нічого не пошкодую.
— Нікуди не треба посилати. Все є — і горілка, і вина найкращих сортів. Ти в мене завжди бажаний гість...