Увагу Трохима Івановича привернула до себе стамеска, що лежала на столярному верстаті. Вона вузенька, як багнет руської гвинтівки. І, напевне, дуже гостра. Скоса позираючи на неї, він розповів столярові все, що чув від Софії та від денщика Гліба Колмикова.
— Ваш Яків теж там був. Тільки про Якова вони мені нічого не говорили.
Насторожилась Македониха, зблідла, і чоловік, вгадавши її думки, почав заспокоювати:
— Нічого, старенька, ти не бійся. Наш Яків живий. Чого так злякалася? Софія ж не бачила, що було потім, коли вибухнув снаряд. І Гліб теж не міг бачити. Адже він тоді за кучера був при ній.— Бажаючи швидше припинити цю хвилюючу розмову, столяр запропонував: — Ви, Трохиме Івановичу, привозьте дошки, а я піду мірку зніму.
— Мірку можна по мені брати. Ми з ним одного зросту,— сполошився бакалійник, боячись, що брехня буде одразу розкрита, як тільки столяр увійде в його дім. Адже кришка ціла. І труну ще не розкривали.
— З живої людини, воно якось-то... не зовсім зручно...— зам'явся було майстер, але Трохим Іванович наполягав:
— Навіщо йти? Надворі така заметіль. А що з живої людини брати,— це нічого. Ти не зважай, ти своє діло роби.
Мірка була знята. Наближалась неприємна для Безсалого хвилина, коли йому доведеться говорити про ціну за роботу.
— Скільки витрат у мене... Хор півчих візьми...— плати, батюшці — плати, копачам...
— Не турбуйтеся, розумію... мені тільки дошки доставте, а за роботу нічого не треба.
Бакалійник піймав теплу долоню столяра і вдячно її потис, і знову стамеска привернула його увагу.
Трохим Іванович узяв її в руки, з цікавістю розглядав сталь, пробував вістря кінчика, відточеного, мов бритва.
— Дірки нею видовбуєш?
— Все, що доведеться,— відповів столяр, дивуючись, як може бакалійник у таку хвилину цікавитись стамескою.
— Гостра! — сказав гість і поклав інструмент на місце. Розчинилися навстіж двері. До кімнати ринуло морозяне
повітря, стелячись під ноги холодним туманом. Увійшов Пимон Базалій, зняв шапку, струсив з неї сніг.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! — відповів столяр.— Проходьте, сідайте.
— Значить, "георгія" заслужив? — Трохим Іванович обережно доторкнувся до холодного хреста, на якому іскрилися крапельки роси з розталих сніжинок.— Що ж він, хрест, з справжнього золота чи позолочений?
— Не хотів би ніяких нагород, аби нога була ціла.
— Моли бога, що живим лишився. Нашого Олександра привезли...— Він метушливо почав зав'язувати башлик, зиркаючи в бік Пимона.— А як же ти тепер? Що гадаєш робити?
— Ось до Андрія Степановича прийшов. Хочу столярне майстерство вивчити, та не знаю, чи прийме він мене в учні.
Македон змахнув з верстата стружки, глянув на Пимона привітно й ласкаво.
— Прийму. Навчу. І столи будеш майструвати, і стільця, і шафи,— все, що замовлятимуть. Бачиш, Якова нема, його верстат стоїть без діла. Скидай шинель, ставай на робоче місце, почну тебе навчати свого ремесла.
— Ні, Андрію Степановичу, потім його навчатимеш, а сьогодні ти труну зроби. Дошки я швидко доставлю.
Безсалий вийшов з хати. Проводжала його Македониха і, спинившись біля хвіртки, дивилася йому вслід, а думала в ці хвилини про Якова. Все, що почула вона від Трохима Івановича, звалилося на неї, мов важкий камінь, якого несила їй скинути з себе, і від цього душа її сповнилась тривожним передчуттям якоїсь невідомої біди, що може статися з її улюбленим єдиним сином.
Того ж вечора Македон при світлі гасової лампи писав Якову листа. Вранці Македониха віднесла його на пошту, і полетів той лист з рідної слободи до далекого фронту на передові позиції діючої армії.
Чорна закрита труна стояла на довгому столі головою до ікон. Горіли воскові свічі. їх слабке полум'я, коливаючись, освітлювало обличчя Гліба Колмикова. Він повторював свою розповідь, вносячи в неї все нові деталі, які примушували матір жадібно його слухати. І щоразу вона відчувала, як чиїсь жорстокі й невблаганні руки немовби оголяли їй серце, безжально стьобали по ньому жалючою кропивою, викликаючи стан, близький до непритомності. їй тяжко було слухати денщика, не роз'ятрюючи ще дужче свіжої рани, але якась нестримна жадоба знати про сипа все, знати до кінця, глушила в ній всі інші почуття, і Олімпіада прислухалася до тихого голосу оповідача, боячись пропустити бодай слово.
— Ну, а потім повертаюсь я назад, після того як Софію Іванівну одвіз до села. Повертаюсь, значить, на передову, а мені кажуть наші солдати: "Спізнився, мовляв, відправили їх благородіє до госпіталю". На другий день я навідався туди, а там, дивлюсь, у каплиці стоїть трупа. Одержав я наказ доставити їх благородіє до місця народження. І ось доставив...
Денщика нагодували, поклали спати. Пізно ввечері прийшли дві черниці: одна старша, друга зовсім молоденька. Почали читати біля труни псалтир.
Гліб Колмиков бачив па війні сотні солдатських трупів. Ніхто не читав над ними псалтиря. Забитих воїнів закопували в братські могили, часом не ставили навіть хреста. Але тут, у тилу, завжди над покійником читають священні книги. Денщик особливо прислухався до співучого голосу молоденької послушниці. Він, оцей голос, м'який, жалібний, зворушував серце невимовною журбою.
Але думки Гліба линули до фронту, викликаючи в душі невиразну тривогу. Ось завтра поховають офіцера, і знову йому доведеться їхати на передові позиції. Можливо, пошлють в окопи, а може, знову віддадуть у денщики до якого-небудь офіцерика, і той буде глумитися з Гліба так само, як глумився Олександр Безсалий, коли повертався в землянку після невдалої картярської гри.
Всю свою досаду і картярські промахи він зганяв на денщикові. І хоч прапорщик Безсалий був його земляком, але Гліб дуже радий з випадку, що звільнив його від знущань і частих побоїв.
"Може, другий офіцер трапиться добріший",— думав він, прислухаючись до співучого голосу.
Двері були трохи відчинені, і Гліб добре бачив молоде, овіяне смутком обличчя послушниці, що тримала в руках воскову свічку, бачив, як уважно і звично бігали по сторінках псалтиря її чорні рухливі зіниці. Гліб, слухаючи співучий голос, намагався зрозуміти зміст священного письма.
— "Преклони, господи, ухо твоє и усльїши мя, яко нищ и убог есьмь аз..."