У слободі немало було розмов про Лук'яна, його гульбища та свавілля. Часто він, напившись п'яним, безцеремонно заходив у хату до якоїсь солдатки. І не смій йому перечити ні в чому, якщо не хочеш зазнати кривди на свою голову. Лук'ян злопам'ятний і жорстокий. Образи ніколи не забуде і не простить. З такою людиною не те що сидіти за одним столом, а навіть зустрічатися на вулиці Метеличисі було неприємно.
Він узяв її за руку, посадив біля себе. Софія сіла проти них.
Лук'ян почав з коньяку, а Софії та Метеличисі налив солодкого й міцного вина.
— Бери,— наказала Софія.
Метеличиха тремтячою рукою взяла красиву стопку. Кілька гранатових крапель упало на коштовну скатерть.
— Ой! — скрикнула солдатка, злякано глянувши на Софію.— Ще не пила, а скатерть... Я виперу потім... дасте мені... Я знаю, як виводити плями від вина.
— Нічого...— посміхнулась Софія і, цокнувшись із братом, а потім з солдаткою, випила до дна.
— Молодець, сестро! Умієш, працювати, умієш і пити!
— Чого доброго, а пити... Тут великого розуму не потрібно.— Помітивши, що Метеличиха все ще тримає свою стопку невипитою, Софія додала: — Такого вина ти зроду не пробувала. Пий до дна! Пий відразу!
Метеличиха випила.
— Ось так! А тепер я тобі заячини дам,— і Лук'ян, відрізавши кращий шматок, поклав його на тарілку солдатці.— їж! Заєць смачний...
Мимоволі пригадалося їй недавнє минуле, коли чоловік, повертаючись з полювання, частенько приносив додому одного, а бувало, що й двох зайців. Метеличиха смажила їх так само.
— Гв я індиків, перепелів, диких качок їв. Та смачніше заячини для мене нічого в світі нема,— говорив Лук'ян, закушуючи.
В його бороді застрявали крихти. Він цього не помічав. Софія подала йому рушника. Він мовчки витер бороду, налив усім коньяку. Метеличиха, відпивши трохи гіркуватого міцного напою, одставила стопку.
— Ти закушуй, голубко, закушуй більше,— радив Лук'ян, крякнувши від задоволення.— Добрий коньяк... А ти, Софіє, чому не їси?
На сходах почулися чиїсь кроки. До кімнати увійшов Трохим Іванович.
— Як ти потрапив сюди? — спитала Софія.— Адже парадний хід закрито.
— Через майстерню. Що ж я, ходів не знаю в твоєму домі? — І заздрісним поглядом па кілька секунд спинився на за-хмілілому братові.
— Заячину їсте? — Не чекаючи запрошення, сів до столу, налив собі вина і, ні з ким не цокнувшись, випив, потім втупився очима в Метеличиху. "А ти, мовляв, чого тут?" Швидко все зрозумівши, він навмисно став її розпитувати про чоловіка, чи часто надсилає з фронту листи, чи збирається приїхати додому на побивку, адже, 'чув Безсалий, Метелика теж було поранено, як і Олександра.
Розпитуючи, Трохим Іванович не зводив з неї очей. Його презирливо-насмішкуватий погляд бентежив її. Вона вгадувала його, думки й почувала ще більшу розгубленість, зніяковілість, сором.
Незадоволений був його появою і Лук'ян. Спочатку він мовчки слухав брата, потім, прямо глянувши йому в обличчя, спитав:
— Ти чого сюди, в справі чи просто так?
Лук'ян бачив, з якою люттю метнув на нього очима брат, але, швидко оволодівши собою, Трохим лагідно посміхнувся, витер рушником рот і, дивлячись на сестру масними очима, сказав:
— Я, Софочко, до тебе не просто в гості...
— Знову хочеш грошей просити? Не дам!
— Бачиш, яка ти недобра, Софочко. Іще не знаєш, в чому справа, а вже сердишся. Я, Софочко, вирішив нову крамницю придбати, зайшов оце до тебе, щоб разом піти подивитися. Думаю мануфактурою торгувати і галантерейними товарами. Але для мене це діло нове, хочу оглянути добре, порадитися з тобою. Перед тим як платити гроші, треба бачити власними очима, що купуєш. Може, підемо? Це ненадовго. Ти кмітлива... тебе вони не посміють обдурити. Допоможи мені, Софочко, в новому ділі.
— Добре. Ходімо! — погодилась Софія, встаючи з-за столу.
Трохим Іванович більше не дивився на брата, до якого почував завжди глуху неприязнь, що часом переростала в найлютішу ненависть. Щось подібне відчув він і зараз, коли побачив Лук'яна в доброму настрої, побачив, як по-братському він бесідував з Софією. З ним ось, Трохимом, так ніколи не посидить Софочка і не почастує вином, а намагається завжди якнайшвидше позбутися, наче він їй не рідний брат, а зовсім чужа, стороння людина. І від цього ущімливого почуття в душі його підіймалася образа на сестру, хоч цю образу він вдало приховував в улесливій посмішці, в голосі вкрадливо-єлейному. Зате давався простір іншим думкам і почуттям, що насунули, мов хмара. Цих почуттів не треба було приховувати. Гнівом і люттю була переповнена душа старшого брата до Лук'яна. Але, боячись розсердити сваркою Софочку, він все ж стримував свій гнів. Поговорять вони колись з ним віч-на-віч, а тут не місце і не час займатися цим, бо є справи важливіші.
— Ви посидьте, а я скоро повернусь,— сказала Софія, глянувши на Лук'яна. Він зрозумів її бистрий, обіцяючий погляд і вдячно посміхнувся до неї.
Софія вийшла з Трохимом, а Лук'ян, замкнувши двері на ключ, поклав його собі до кишені,
— Навіщо ви ховаєте? — спитала з тривогою Метеличиха, і настороженість її збільшилась.
— Бачиш, зайшов ось Трохим. А там, гляди, ще кого-небудь принесе чортяка. А я хочу бути тільки з тобою, щоб ніхто не заважав.— І розчервонілий Лук'ян взяв за плече Метеличиху.— Хороша...
— Ви.,, не балуйтесь! — різко й гидливо відсахнулась молодиця, наче до її тіла приторкнулася коростява рука.
— Чи бач, яка недоторка! Може, вип'ємо ще? — і він налив у чарки вина.— Цокнемось?
Випив, а її чарка так і залишилася стояти незайманою.
— Одімкніть. Мені треба ЁЖе йти до майстерні.— І Метеличиха рішуче попрямувала до дверей, але, почувши позад себе різкий окрик, спинилася...
— Стій! Валет, не пускати!
Собака, що досі лежав спокійно біля порога, загарчав, оскаливши білі гострі зуби.
— Він тебе звідси не випустить.
Хмільний Лук'ян підійшов до Метеличихи. Сильною рукою притягнув її до себе.
— Не смійте... кричатиму...
— Навіщо ж кричати? Краще по-доброму, по-хорошому... Я тобі подарунок дам... Грошей дам...
Метеличиха з жахом дивилася в його очі, сповнені тваринної пристрасті, виривалася з його сильних рук.
— Кричатиму!.. Не займайте! Рятуйте! Ряту-у-у.м