Але в усій цій історії Софію лякала надокучлива думка:
"Якщо Артем така небезпечна людина, навіщо ж Якову з ним дружити? Адже Артем, як потопаючий, буде хапатися за соломинку, і той, хто простягне йому руку допомоги, неминуче загине сам. А що, коли Яків теж стане більшовиком? Дізнається про це начальство, і його, так само як і Черкащина, судитиме польовий суд..."
Софія уявила собі весь жах цієї картини. Ось виводять її любимого Якова на розстріл. Стоїть він, блідий, губи міцно стиснуті, тільки очі горять рішучістю і безстрашністю. Він знає, що йому доведеться зараз померти, але навіть в цю останню хвилину не проситиме помилування. Чорні дула гвинтівок спрямовані на нього, щоб назавжди погасити життя. Солдати чекають команди. Лунає, нарешті, коротке, разюче, мов удар: "Вогонь!" Гримлять постріли, Яків падає...
Холодний дрож проймає Софію, і вона, охоплена жахом, хреститься.
— Ні, ні... Тільки не це... Не піде він за ним... Не піде на загибель... Ні!
Хтось постукав у двері. Софії здалося, шо прийшов Яків. Він, напевне, передумав, і змінив своє поспішне рішення, зрозумівши всю легковажність свого вчинку, і зараз одверто це визнає, і скаже: "Я згодний. їдьмо, Софіє Іванівно. Не ворог я своєму щастю. Навіщо критися,— люблю я вас, давно люблю, і ви про це знаєте".
Вона кинеться йому на груди, обійме, поцілує...
Але замість Якова до кімнати ввійшла Ніна Черкащина. Привітавшись, вона одразу ж помітила, з якою стриманою холодністю і навіть неприязню зустріла її прихід Ізарова.
— Прошу, сідайте.
Софія, влаштувавшись на дивані, з нахабною цікавістю розглядала дівчину. Може, Яків Македон розказав їй все, і Ніна в пориві ревнощів вирішила з нею порозумітися? Чомусь у першу хвилину Софія подумала саме про це і тому з внутрішнім напруженням готувалася достойно відбити напад.
— Ви, очевидно, вже чули, що моєму братові загрожує розстріл,— сказала Ніна, дивлячись в обличчя багачці. Софія, примруживши очі, хитнула головою — "знаю, мовляв, цю новину".— Ви в добрих взаєминах з полковником, а мені відомо, що у великій мірі доля мого брата залежить саме від нього.
— Ви хочете, щоб я поговорила з Бабенком? — спитала Софія. В тоні її голосу відчувалась не тільки холодна гордість, але й таємна радість від того, що ось вона, Софія, побачила перед собою заплакане обличчя суперниці, яка зазіхала на її щастя. Горе і страждання дівчини не тривожили зараз черствого серця вдови, не викликали в ньому людської чуйності, співчуття, навпаки, Софія відчувала справжню насолоду.
— Бачите, я в політичні справи не втручаюсь. Не розумію я їх і, якщо хочете знати, боюся.— Вона допитливо глянула в очі Ніні.— Я догадуюсь, що ви бачилися з своїм братом, і він порадив вам звернутися до мене за допомогою. Адже правда?
— Ні, я сама... брат про це нічого не знає... Його сьогодні... уже є вирок...— В руках сестри-жалібниці затремтіла хусточка.
— Я вам щиро співчуваю, Ніно,— здається, так вас звуть,— співчуваю всією душею. Але, на жаль, я не можу про це розмовляти з полковником. Я далека від всякої політики.
Софії хотілося спитати Ніну зовсім про інше. Це бажання в ній було настільки непереборним, що вона не зважила навіть на те, в якому стані перебувала Ніна зараз. Дивлячись їй просто в очі, Софія спитала:
— Скажіть, ви давно знаєте Якова Македона?
Ніна нічого не відповіла. Софія це зрозуміла по-своєму, і в очах її одразу спалахнула лють. Навіть не підвелася, щоб провести гостю, і та вийшла, не попрощавшись, тихо причинивши за собою двері.
"Вона любить Якова, любить..." Це зрозуміла Софія, відчула всім своїм серцем, і буйні ревнощі, як вогонь, обпалили її душу.
"Почекай. Я ще відплачу сторицею! Я покажу тобі, підле дівчисько, як розбивати моє щастя. Прийшла за брата просити? Я тобі... уважу... Допоможу... Ще не раз мене згадаєш".
Жадоба помсти затьмарила всі інші почуття, думки. Бачити, як Ніна переживатиме розстріл брата, натішитись цими муками вволю, а потім можна вже буде виїхати звідси, виїхати назавжди.
Дії полковника на фронті значно вільніші, аніж у тилу. 1 таку справу, як розстріл більшовика, він охоче продемонструє перед солдатами. Нехай бачать, хай знають, як карає політичних злочинців закон.
Весь полк стежив за тим, як взвод солдатів під командою прапорщика Безсалого вів на розстріл колишнього робітника брянського арсеналу, а зараз рядового солдата Артера Черкас шина. Місцем для страти полковник обрав лісову поляну, де в ніч під різдво піп служив молебень. Артема поставили біля сосни. Самотньо росла вона тут, розкидавши на всі боки лахма-ті віти. Під сосною була зелена парость, і її, з наказу офіцера, витоптували, ламали солдатські чоботи, наче оці молоденькі сосонки могли перешкодити вбивству. Офіцери про щось радилися між собою, позираючи на дорогу. Солдати зрозуміли — когось ждуть.
Через кілька хвилин з лісу з'явилася пара коней, запряжених у сани. Наблизившись до групи офіцерів, коні зупинились. У валянках, в тій же добротній шубі, пов'язана білою шерстяною хусткою, Софія встала з саней. Оглядаючи дві довгі солдатські шеренги, вона шукала очима Якова. Стояв він на правому фланзі, дивився на неї, але на такій відстані вона не могла побачити виразу його очей.
Це на неї, Софію, чекав полковник Бабенко. Душу Якова сповнила нестримна лють на неї. Думки ставали швидкими, мов блискавки. Він напружено думав, як врятувати друга. Ні з ким не радячись, Яків прийняв рішення і готовий був у всякий момент виконати його, хоча б довелося йому заплатити за це власним життям.
"Адже було на фронті,— гарячково билися в голові Якова думки.— Було ж, сам Артем мені розповідав: солдатам подається команда: "В атаку!" — а солдати не йдуть. Та невже зараз їхні руки підіймуться на таку людину, як Артем? Не вірю! Не дам!.. Краще сам заб'ю Безсалого, заб'ю, мов скаженого собаку, а там видно буде, що робити далі. Артем мусить жити, жити!.."
Поруч стояв Метелик. Яків чув, як він сказав, дивлячись на Софію:
— Шлюха. На солдатську смерть приїхала дивитися, мов на виставу.
Прапорщик Безсалий подав команду:
— Струнко-о!
Взвод завмер. Тривожно забилося серце у добровольця Тереня, охоплене жахом від усього того, що мало тут відбутися.