В землянці напружена тиша. Зрозумівши хвилювання й тривогу друзів, Артем вирішив їх трохи підбадьорити.
— Ви що ж це принишкли? Чого зажурились? Гадаєте, коли мене виказав провокатор, то вже й роботі кінець? Ні, товариші, робота не припиниться. Наша партія міцна, ряди її ростуть з кожним днем не тільки в тилу, а й тут, на фронті. Більшовики своє діло знають. Не схиляйте голови... Ну, а мені пора вже вирушати. До побачення.
Він попрямував було до дверей, але вийти не встиг. До землянки ввійшов прапорщик Безсалий з кількома солдатами.
— Заарештувати!
Артема Черкашина повели до офіцерського бліндажа.
Не говорячи нікому й слова, Терень підійшов до нар, ліг, сховавши обличчя в подушку. Його плач, мов гострий ніж, різонув солдатські серця.
Всі передчасно вкладалися спати, розмовляли мало і майже пошепки, наче в землянці лежав покійник. Вільним лишалося на нарах одне місце веснянкуватого солдата.
Ніхто не спав, бо подія з Артемом так вразила солдатів, що було їм не до сну.
— Що ж йому тепер буде, Якове? — спитав Кузьма Су-качов, забувши на якийсь час про своє власне горе.— Невже судитимуть?
— Доказів ніяких. Мало що міг отой веснянкуватий наговорити. А нас коли запитають, давайте всі стояти на одному: нічого, гловляв, такого не чули. Про мирні справи були розмови. Ніякої політики... Потримають Артема день чи два і вд-пустять. Мусять випустити.
— А коли б докази знайшлися? — промовив хтось з дальньої, напівтемної нари.— Тоді до в'язниці його чи на каторгу?
— Могли б і польовим судом.
— Значить, розстріл?
— Не хочу я... Не хочу, щоб його вбивали! — закричав Терень і ще жалібніше заридав.
— Убивати не дамо! — сказав Яків Македон, а Савелій, що досі лежав мовчки, встав з нари, взув чоботи, одягнув шинель і шапку.
— Ти куди? — метнув на нього очима Яків, очевидно, розгадавши його задум.— Нам треба все обміркувати, порадитись... Може, доведеться одразу звільняти Артема з-під арешту.
— Що радитись? Без крові тут, мабуть, не обійдеться... З офіцерського бліндажа не так просто звільняти. Ех, життя ти наше солдатське! — зітхнув Савелій і неквапливою ходою вийшов з землянки.
Повернувся він пізно вночі, коли вже всі спали.
— Не бачив того?.. Зрадника? — звернувся Кузьма Сукачов притишеним голосом до Савелія, але той нічого не відповів другові. Мовчки роздягнувся, став на коліна, помоливсь, потім ліг на своє місце й швидко заснув.
А вранці біля глухої стіни офіцерського бліндажа знайшли задушеного солдата з веснянкуватим обличчям.
16
Софія повинна була вже виїжджати, але, дізнавшись про арешт Черкащина і про польовий суд, який мав відбутися над ним, вирішила залишитися ще на деньок.
Надушена, вона сиділа в тій же хаті, переглядаючи цілу пачку документів і договорів, які зуміла тут укласти. За ці дні Софія дуже втомилася. Майже кожного вечора до неї приходив полковник Бабенко. Він нещодавно прибув на передову позицію; йому, як він сказав, "випала честь" розправитися з більшовиком, який через двадцять чотири години, згідно з вироком, мусить бути розстріляний. Полковник був і вчора. Він допоміг одержати нові замовлення, а значить, матиме Софія нові тисячі прибутків. Але це все не дуже тішило Софію. Вона ніяк не могла забути останньої зустрічі з Яковом, що порушила її душевний спокій, викликала обурення й навіть гнів. Та чи могла Софія хоч на хвилину подумати, що Яків проміняє її на якусь там сестру-жалібницю, очевидно, розпутну дівку... Вони тут усі такі...
Софія взяла дзеркало і довго себе розглядала, знову і знову думки летіли до Якова. Не терпить вона невдач. Софія була певна, що Яків одразу ж погодиться на її пропозицію, несказанно зрадіє, цілуватиме, говоритиме їй ніжні слова, гратиме на гармонії улюблені пісні. Разом з Яковом вони повернуться до слободи. Софія навчить його вести справи, як свого часу вчив її чоловік. Вона матиме тоді все: багате, забезпечене життя, розкоші і його, коханого Якова, що з ним вирішила зв'язати свою долю.
Забравши його з фронту, вона примусить його бути покірним і слухняним чоловіком. Сама ж лишиться повновладною хазяйкою багатства.
Софії пригадувались прекрасні літні вечори, коли вона, ще дівчиною, зустрічалася з ним у слободі; пригадувалися й довгі ночі, після розлуки з ним, коли серце завмирало від туги, коли хотілося бачити Якова, слухати його голос, відчувати його ласку. Більше за всіх він заполонив її серце, і саме його вирішила вона обрати собі за чоловіка.
Виїжджаючи па фронт, Софія уявляла собі першу зустріч з ним, солдатом, на щастя, ще не пораненим, хоч він брав участь уже в багатьох боях. А скільки разів, прокидаючись серед ночі, вона, охоплена жахом, думала про Якова, що його бачила в кошмарному сні забитим. До ранку потім не могла заснути, сама дивуючись почуттям, які з кожним днем росли в ній, міцнішали, ставали чіпкими, мов хміль. Дужче билося її серце, коли вона перечитувала його фронтові листи до батьків. Він був ніжний з ними і ласкавий. Він не лякав їх страшними пригодами бувалої людини, яка не раз бачила перед собою смерть. Але Софія розуміла, в якій небезпеці перебував Яків щодня па передовій позиції, і їй хотілося швидше вирвати його звідти, назавжди залишити біля себе. І ось тепер, приїхавши на фронт, вона зазнала від нього першого удару. Зростало невдоволення, злість на Якова, і, можливо, тому їздила Софія з полковником Бабенком до міського театру, щоб хоч чим-небудь розвіяти свою тугу. Полковник швидко їй надокучив. Хоч він і ученіший за неї набагато, і такі книжки читав, про які Софія не чула зроду, тому що вона взагалі нічого не читала, крім актів, купчих, договорів, постанов,— полковник швидко їй набрид своєю вченістю. Вона мимоволі порівнювала його з Яко-вом, що був набагато розумнішим за полковника і благороднішим. З Яковом було зв'язано багато спогадів... Ніколи не говорила Софія, що, одружившись з Ізаровим, вона все ще любила молодого столяра, навіть ревнувала, коли йшов він на гулянку в ліс з іншими дівчатами.
Софія задоволена, що піймано Черкашина. Хоч це і страшно, мабуть, але вона все ж прийняла пропозицію полковника Бабенка бути присутньою при розстрілі більшовика. Вона погоджувалась з тим, що це дуже небезпечний для існуючого ладу чоловік і таких людей треба знищувати. Софія дізналася також, що виконання вироку польового суду доручено офіцеру Безсалому. Він заарештував Артема Черкашина, він прохав командування дати йому можливість розстріляти зрадника, сподіваючись, очевидно, на підвищення по службі. Прохання бравого офіцера було задоволено.