— Заб'ють, заб'ють,— шепотів він блідими губами, а очі, сповнені страху та тривоги, стежили за вчителем.— Заб'ють... Чого ж ми стоїмо? Треба його рятувати.
Тереня злегка штурхнув ліктем сусіда.
— Мовчи! Дивись і мовчи!
Але як можна було мовчати, коли над Черкашииим нависла така небезпека. Врятувати його треба, врятувати зараз же, негайно, інакше буде пізно.
Якась внутрішня сила так і тягла його вибігти з шеренги, закричати: "Солдати, зупиніться! Погляньте, на кого руку піднімаєте? Це ж наш Артем. Він мене й інших солдатів грамоти навчає. Він багатьом із вас пише листи додому. Всі ми знаємо, який він добрий, хороший... Не можна в нього стріляти... Не можна... Не можна! Отямтеся!.."
В голові раптово визрів інший, сміливий, небезпечний план. Але небезпека зараз не страшить. Він повинен так діяти, захищаючи любимого вчителя. Ось почекає ще трошки Терень, а потім що є сил помчить до старої сосни, закриє своїм тілом найріднішу йому людину: "Не дам... Не дам убивати... Не дам!"
Солдати не наважаться тоді стріляти.
В кількох кроках від Тереня стоять Савелій і Кузьма. Савелій спідлоба дивиться на взвод солдатів, що вишикувався навпроти Артема. Якщо міг він, Савелій, легко розправитися з веснянкуватим солдатом поблизу офіцерського бліндажа, то тут був безпорадним.
Неповороткий, але сильний, як ведмідь, він мав чуйне й добре серце. За місяці спільного фронтового життя Савелій звик до брянського робітника, любив його світлий розум, знання, сміливість, високо цінував його вірну дружбу, його братський підхід до простої людини.
Артем не раз, розмовляючи з Савелієм, запитував, чи пишуть йому з дому, і, якщо був лист, охоче читав його вголос, і тут же під диктовку писав відповідь.
Інколи Артем заходив до землянки просто посидіти. Починалися спогади про рідну домівку. Скупими словами розповідав Савелій сумну повість про своє наймитське життя.
"Нічого, Савелію, ти не журися. Настане час, він уже не за горами, новим життям ми будемо жити. І буде в тебе радість, і ти ще зазнаєш щастя".
Від цих підбадьорюючих слів, сповнених глибокої віри в краще майбутнє, ставало світліше на душі і хотілося, в свою чергу, сказати йому що-небудь приємне, хороше.
І ось зараз, дивлячись на Артема, пригадуються всі його добрі слова й діла.
"Про щасливе, вільне життя мріяв... Як же це... невже кінець усьому? Невже заб'ють... таку людину заб'ють?.."
— Бачиш, Кузьмо? Все бачиш? — спитав він тихо Сукачо-ва, який стояв поруч, і так само тихо, але схвильовано Кузьма відповів:
— Бачу... Все бачу... Не дамо його вбити.
Біля старої сосни, як і раніше, зовсім спокійно стояв Артем. Він уважно розглядав солдатів, Багатьох він добре знав. Бачив, як приїхала сюди Софія. Зрозумів мету її приїзду, зненавидів ще дужче слобідську багачку.
Осторонь зібралися сестри-жалібниці. Артем шукав серед них Ніну, але її там не було. "Може, заарештували? А можливо, в зв'язку з моїм арештом, її негайно відправили з фронту?" Погляд сковзнув далі до лівого флангу шеренги й зупинився на добровольці Терені. Юнак дивився на свого вчителя жадібними, сповненими страху очима. "Милий хлопчику, розумію твою тривогу, але ти кріпися, будь солдатом!" Хотілося його втішити, сказати ласкаве слово, підбадьорити, щоб не падав духом. Артем посміхнувся. Терень помітив посмішку, що стосувалася саме до нього, і очі його заблищали сльозами.
Він не соромився цих сліз, навіть не помічав їх, охоплений передчуттям кривавої розправи, яка неминуче мала статися на цій поляні.
Щирі юнацькі сльози чомусь нагадали Артемові про рідну, передчасно посивілу матір.
Уявився зимовий ранок. Мати одержує листа від Ніни, читає. Обличчя міниться, руки тремтять...
"Як? — запитує вона не своїм голосом.— Мого сина роз-стрі..."
Артем відганяє геть невчасну ятристу думку, і знову зір його ширяє по солдатській-шерензі.
Знали друзі, що Артема Черкащина видав веснянкуватий солдат, та не знали, що під час обшуку в рукаві Артемової шинелі знайшли прокламацію, яка випадково там залишилася. Це і стало основним доказом проти нього. Черкашин знав: смерть неминуча, але свідомість того, що він умиратиме за велику справу, в ім'я якої віддано вже не одне життя кращих синів народу, відганяла страх, підносила його дух, породжувала в ньому пристрасне бажання в ці останні хвилини розказати солдатам про більшовицьку партію, якою керує найгеніальні-ша, найрозумніша в світі людина — Володимир Ленін.
— Товариші! Я більшовик, я рядовий боєць партії, що піднесла свій голос проти ката Миколи Романова, проти розбій-ннків-капіталістів, які кинули мільйони робітників і селян на фронт оцієї кривавої війни.
Це було так несподівано для офіцерів, що вони розгубились, не знаючи, як їм діяти. Черкашин, скориставшися з цього, продовжував:
— Вас обдурили, пославши на фронт захищати царизм. Солдати, бережіть зброю. Надійде час, коли вам доведеться свої багнети повернути проти буржуазії, поміщиків, офіцерні...
— Стру-у-унко! — надриваючись, закричав Безсалий. Солдати продовжували уважно слухати більшовика. Голос його звучав дзвінко, заклично, сміливо.
— Солдати! Ви заб'єте мене, та пам'ятайте,— вам не розстріляти революції. Насувається врна, невблаганна, грізна, і немає в світі сили, яка могла б спинити її неминучий прихід. Тремтять вороги, бо наближається для них час розплати. Лютують вони у скаженій злобі своїй, але ніщо: ні в'язниці, ні каторга, ні заслання, навіть сама смерть — не зламає більшовиків. Загину я — на моє місце стануть десятки нових бійців. І вже не за горами той час, коли над неосяжними просторами імперії Російської трудові руки піднімуть червоні прапори революції. На тих прапорах горітиме наша кров — робітників і селян...
— Готуйсь! — заверещав, втрачаючи самовладання, Безсалий. Але це не зупинило Артема. Голос його звучав так само пристрасно, очі виблискували якимсь внутрішнім невгасимим вогнем, непохитною вірою в завтрашній світлий, осяяний волею день.
— По зрадникові отечества! — подав команду офіцер. Терень рвонувся було вперед, готовий здійснити свій намір,
коли раптом почув жіночий крик. До поляни бігла Ніна Черкащина. З голови злетіла біла намітка з червоним хрестом. Не підняла її, мчала далі. Всі стежили за дівчиною, а вона, не зупиняючись, бігла до сосни, де стояв брат.