Вони бачили, як юрба турків та греків рвалася до бейлер-беєвого палацу, а звідти їх зустрічали пострілами. Вже кілька десятків трупів лежало на землі.
Юрба помітила козаків, захвилювалася, залементувала розпачливо...
Почулися постріли і від козаків... Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бік, потім в другий, страшно закричала і побігла назустріч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.
І раптом його хтось так штовхнув у спину, аж він упав.
Схопився, відстрибнув, як кіт. Перед ним стояв Йон.
— Фіул дракулуй! Ти що робиш? То ж дитина й жінка!
— То й що? — закричав Максим. — Турки ж!
— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став?
Максим брязнув шаблею об землю. Аж іскри сипонули.
— Жінки й діти, старі й малі! Відійдіть від мурів! Ми вас не будемо чіпати! — гукнув Йон по-турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню.
— Ну, йди! Йди! Не бійся!
Туркеня пішла. Спочатку тихенько, а потім побігла й зникла у тьмі.
— Ну! Бігом за нею, додому, доки ваші хати не погоріли!
Юрба заворушилася. Одна жінка, друга рушила, а потім нараз усі бурхнули повз козаків у темряву.
Два десятки донців, роздобувши десь велику колоду, розігналися й вдарили нею в залізну браму.
З муру гримнули постріли, полетіли стріли.
Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу проти трьох галер. Осяяні вогнем від палаючої громадини-галери, турецькі судна, неповороткі й великі, були прекрасною мішенню для козаків.
Джузеппе і Йован лежали біля борту і стріляли з мушкетів. Власне, в кожного був навіть не мушкет, а щось середнє між мушкетом і аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, і важкі кулі пробивали будь-які лати.
Збоку сиділо кілька козаків і набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями.
— Иоване! — гукнув Джузеппе. — Бий по п'ятій від правого боку гарматі!
Йован мовчки робив своє діло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливість покласти мушкет і добре прицілитись. Один за одним падали турецькі гармаші.
Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку.
А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала.
— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля. — Я, здається, побачив капудана-пашу.
Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав іще один турок, потім повернув обличчя до Йована.
— Де капудан?
— Бачиш шатро на кормі?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.
— Бачу, бачу! Але чи то він?
— Побачимо! Б'ю!
Йован узяв мушкет, добре прицілився і вистрілив. За якусь хвилину всі побачили, як заметушилися на галері.
І тут ударили по хвилях міцні козацькі весла. Мов випущені з гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали "пу-гу!", рубали шаблюками направо й наліво... На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.
Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла...
Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.
— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.
Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.
— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!
Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.
Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.
— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.
— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.
— Ну! Давай-давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.
Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!
— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили
колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.
Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали...
Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.
— Ура! — закричали донці.
— Пугу! — озвалися запорожці.
Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли...
А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани. Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан...
Уже закурілося над бейлер-беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.
Кілька донців тягли попід руки бейлер-бея.
— До казана його! — гукнув хтось.
Бейлер-бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.
Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей-лер-бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.
З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.
— A-a-а! — закричав він. — То це ти, Алі-паша?
— Товмача треба! Товмача! — загули донці.
— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.
Бейлер-бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.