— Спасибі...
І в цю мить гримнув постріл...
Вартові довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від заслужених мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося.
...Мімар Муса витер піт з чола. Руки його тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками. Потім забрав руки й при світлі свічки подивився на них. Йому здавалося, що на них — Спиридонова кров…
Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, рвалася в небеса.
— А х-х-хто м-ме-н-н-не п-п-позб-бав-вить од мук? — запитав сам себе.
Десь далеко вили собаки. Погасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.
Було моторошно. Розпачливо стукотіло серце.
І чувся Спиридонів хрип:
— Убийте... Убийте...
Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї зими стала схожа на бабу. Зовсім побілів і батько.
— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я велика грішниця! Я мушу замолити свій гріх!
— Господи! — ридала мати. — Навіщо ж ти так караєш нашу родину? За що?
— Я без хреста прийшла додому, мамо!
— Тебе силою, донько, силою змусили!
— Все одно: гріх! Все одно: гріх!
— Тебе — силою...
— Не силою, мамо! Я — сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу!
— Ти врятувала інших, — кашлянув батько суворо. — Ти зробила, як свята...
— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир — я відмолю всі свої гріхи! Я черницею стану...
— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити... Навіщо ж ти наш рід отак зневажаєш? Що бог скаже?
— Пустіть мене! — закричала Галя й вибігла з хати...
...Розтріпана, заплакана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Він ще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна зеленість з'явилася в повітрі навколо нього...
Коли вийшла на гору, відчула, як усю її обвіяло вітром — таким чистим і юним, аж серце зайшлося. І пахло мокрою землею, і зелом пахло, і синім-синім небом.
А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пішла до неї. Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками...
ЕПІЛОГ,
який, власне, е не епілогом, а початком розповіді про те,
що має відбутися далі...
Дві приголомшливі перемоги об'єднаного флоту запорозьких та донських козаків — перемоги, здобуті при Трапезонті й Синопі, — стрясли Османську імперію. Мов страшна луна, котилася по імперії моторошна звістка про знищення великих гарнізонів у цих містах, про визволення тисяч бранців, про потоплення багатьох десятків кораблів. У Стамбулі поширилась чутка, що козаки висадились у Синопі й тепер, визволяючи та озброюючи бранців, простують сушею на столицю. Це викликало неймовірну паніку. Турки й досі пам'ятали, як сторіччя тому козаки, здійснюючи свій похід навколо Чорного моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по північній Анатолії, по східній Болгарії — і ніяка сила їх не могла тоді спинити.
А що може спинити їх зараз, коли гяури стали такими дужими?
Та чутка не підтвердилась. Розгромивши турків при Трапезонті й Синопі, козаки пішли у відкрите море і зникли з турецький очей.
Турецька ескадра кілька днів та ночей плавала на північ від Босфору — стерегла, пильнувала, чекала козаків перед Стамбулом.
Та минав день за днем, минала тривожна ніч за ніччю, а козаки не з'являлися.
Мовби вийшли в море — і там геть усіх поглинули хвилі.
Ось уже й тиждень минув.
Пригрівало весняне сонце, повівав ласкавий вітерець.
В цей день повз турецьку ескадру пройшло на Стамбул два поштових суденця — одне з Кафи, друге — з Ячакова. Повідомили — у Кафі повний спокій, про козаків нічого не чути, але гарнізон, звичайно, пильнує, і, якщо гяури спробують напасти, то їм же буде зле. В Ячакові — тихо теж. Шакір-реїс, проґавивши козаків, коли вони виходили з Дніпра у море, тепер у всеозброєнні чекає їхнього повернення.
Тепер їм не проскочити!..
Козаків — ні слуху, ні духу.
А в Стамбулі було тривожно. Спішно ремонтували укріплення вздовж обох берегів Босфору, пристрілювали гармати, поповнювали запаси пороху та ядер. Знову натягували велетенський ланцюг через протоку — він колись не зупинив чайок Сагайдачного, але, може, зупинить Ях'ю...
А козаків не було й не було.
Проте щоденно у мечетях лунали молитви до аллаха, молитви слізні, благальні: врятуй, аллах, нас, зглянься, пошли бурю, мор, смерть гяурам!
Бурі не було. Повівав з північного сходу веселий легіт.
...А козаки тим часом дрейфували біля кавказьких берегів.
Був ранок. Сонце тільки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на носі байдака й дивився на захід. Десь там причаїлася Кафа.
Він вирішив остаточно — спочатку на Кафу. Хай козаки відпочинуть, одіспляться, залікують трохи рани, а турки втомляться чекати, — отоді й упасти на них, як сніг на голову.
Взяти Кафу, зруйнувати порт, спалити кораблі, повизволяти бранців, поповнити ними свої поріділі ряди — і вже затим рушити на Стамбул.
Приголомшені страшними звістками, які надходитимуть з різних кінців, турки розгубляться, вони не зможуть чинити великого опору. І Стамбул упаде під йоги Олександрові Чорногорському — султанові Ях'ї.
Біла чайка, осяяна сонцем, летіла над хвилями. Вона була червоною од ранкового сонця. І здавалося Олександрові, що то летить якась дивовижна гаряча іскра. Вона летить на південь, на Стамбул...
Летіла над ранковим тривожним морем.
Очі Олександра-Ях'ї летіли за нею...
Кінець першої книги