— Хто ж тоді? Ви підозрюєте когось?
— О, так. Це навіть не підозра, а майже певність.
— Поясніть, будь ласка.
Стівен похитав головою.
— Це певність у психологічному розумінні. І ні в якому іншому. Я не маю жодних доказів. І ви, думаю, мені не повірили б.
Стівен Рестарік із незворушним виразом вийшов із кабінету, а інспектор Кері став малювати котів на аркуші паперу, який лежав перед ним.
Він думав про три речі. По-перше, Стівен Рестарік був надзвичайно високої думки про себе; по-друге, Стівен Рестарік і його брат виступають єдиним фронтом; і, по-третє, Стівен Рестарік був чоловік вродливий, а Волтер Хад — негарний.
Потім він став міркувати ще про дві речі — що саме Стівен мав на увазі, коли сказав "у психологічному розумінні", й чи міг Стівен бачити Джіну зі свого місця за фортепіано. Він дійшов висновку, що, мабуть, не міг.
Ill
У готичну сутінь бібліотеки Джіна принесла екзотичне сяйво. Навіть інспектор Кері закліпав очима, коли сліпуча молода жінка сіла, нахилилася вперед через стіл і запитала:
— Отже?
Інспектор Кері, дивлячись на її яскраво-червону сорочку та темнозелені широкі штани, сухо сказав:
— Я бачу, ви не носите жалоби, місіс Хад?
— Не бачу в цьому потреби, — сказала Джіна. — Я знаю, що кожен із нас повинен мати маленький чорний номер і носити його разом із перлами. Але я такого номера не маю. Я ненавиджу чорний колір. Він мені бридкий, і гадаю, що лише реєстратори, економки та інші такі люди повинні носити його. До того ж, Кристіан Гульбрандсен насправді не був мені родичем. Він — пасинок моєї бабусі.
— І, мабуть, ви знали його не дуже добре?
Джіна похитала головою.
— Він приїздив сюди три або чотири рази, коли я була дитиною, але під час війни я переселилася до Америки й повернулася сюди жити лише півроку тому.
— Ви остаточно переселилися сюди щоб тут жити? Ви не просто приїхали в гості?
— Власне, я про це не думала, — сказала Джіна.
— Ви були у Великій Залі учора ввечері, коли містер Гульбрандсен пішов у свою кімнату?
— Так, була. Він побажав усім "на добраніч" і пішов. Бабуся запитала в нього, чи має він усе, що йому треба, і він сказав "так" — сказав, Джоллі про все подбала. Не точно цими словами, але їхній зміст був такий. Він сказав, що йому треба написати листи.
— А потім?
Джіна описала сцену між Льюїсом і Едгаром Лоусоном. Це була та сама історія, яку інспектор Кері чув уже багато разів, але вона набула додаткового забарвлення, нового смаку у витлумаченні Джіни. Вона перетворилася на драму.
— То був револьвер Воллі, — сказала вона. — Подумати тільки, що Едгарові вистачило сміливості увійти до його кімнати й забрати пістолет там. Я ніколи не подумала б, що Едгар здатний на сміливий вчинок.
— Ви відчули страх, коли вони увійшли до кабінету й Едгар Лоусон замкнув двері?
— О, ні, — сказала Джіна, широко відкривши свої величезні чорні очі. — Я щиро тішилася. Це було так театрально, до безуму театрально. Усе що робить Едгар, завжди є кумедним. Його не можна сприймати серйозно ні на хвилину.
— А проте він вистрелив із револьвера!
— Так. Ми всі тоді подумали, що він усе-таки спромігся застрелити Льюїса.
— І ви цим тішилися? — не зміг утриматися Кері від запитання.
— О, ні, я була тоді нажахана. Усі були нажахані, крім бабусі. Вона й бровою не повела.
— Це здається досить дивним.
— Нічого дивного. Така вона людина. Вона перебуває не зовсім у цьому світі. Вона з тих, котрі ніколи не вірять, що може статися якесь лихо. Вона — диво.
— Під час тієї сцени хто був у залі?
— О, всі ми були там крім дядька Кристіана, звісно.
— Не всі, місіс Хад. Люди заходили й виходили.
— Хіба? — без певності в голосі запитала Джіна.
— Ваш чоловік, наприклад, вийшов, щоб налагодити освітлення.
— Атож. Воллі вміє налагодили хай там що.
— У той час, як його не було, в залі почули постріл, наскільки мені відомо. Постріл, що, як усім здалося, пролунав у парку.
— Я не пам'ятаю… О, так, це сталося відразу по тому, як світло загорілося знову й Воллі повернувся.
— Хтось іще виходив із зали?
— Не думаю. Я не пам'ятаю.
— Де ви сиділи, місіс Хад?
— З протилежного боку зали, біля вікна.
— Біля дверей до бібліотеки?
— Так.
— Ви самі виходили із зали?
— Виходила із зали? Коли там панувало таке збудження? Звісно, ні.
У голосі Джіни пролунало обурення, що в когось могло виникнути таке припущення.
— А де сиділи інші?
— Переважно біля каміна, я думаю. Тітка Мілдред плела й те саме робила тітка Джейн, — я маю на увазі міс Марпл, — бабуся просто сиділа.
— А містер Стівен Рестарік?
— Стівен? Спочатку грав на фортепіано, а куди він пішов потім, я не знаю.
— А міс Белвер?
— Метушилася скрізь, як завжди. Вона практично не сидить ніколи. Вона шукала ключі чи щось таке.
Джіна сказала несподівано:
— А що там за балачки про бабусин тонік? Аптекар припустився помилки, готуючи його чи щось таке?
— А чому ви так думаєте?
— Бо пляшечка зникла, і Джоллі здійняла справжній переполох, гарячково її шукаючи. Алекс сказав їй, що пляшечку забрала поліція. Ви справді її забрали?
Замість відповідати на запитання, інспектор Кері запитав:
— Міс Белвер була стривожена, ви кажете?
— О, Джоллі завжди здіймає переполох, — недбало відповіла Джіна. — Вона любить метушню. Іноді я запитую себе, як бабуся може все це витерпіти.
— І ще одне, останнє запитання, місіс Хад, Ви не маєте якоїсь власної думки про те, хто міг убити Кристіана Гульбрандсена і чому він його вбив?
— Один із хлопчиків-психів, я думаю. Душогуби завжди бувають дуже практичними. Я хочу сказати, вони кінчають людей лише для того, щоб заволодіти їхніми цінностями, — грішми або коштовностями, — а не просто для розваги. Але психи — ви знаєте, ті, кого вони називають людьми з розладнаною психікою, — можуть зробити це й для розваги, вам не здається? Бо я не бачу іншої причини, з якої можна було б убити дядька Кристіана, крім як для розваги, ви згодні? Власне, я маю на увазі не розвагу в її точному розумінні, а…
— Тобто ви не знаходите тут мотиву?
— Атож, саме це я й хочу сказати, — вдячно потвердила Джіна — Адже його не пограбували чи там що, еге ж?
— Але ж вам відомо, місіс Хад, що будівлі Коледжу замкнені й дуже добре охороняються. Ніхто не може вийти звідти без спеціальної перепустки.