Горбоконик пробудився,
Покачавсь, води напився,
На Івана позирнув
І, зрадівши, підстрибнув.
"Це-то славно, рибо ките!
Вмієш ти борги платити!
От спасибі! Молодець! —
Так гукав наш стрибунець.-
Ну, Іване, одягайся,
В путь-доріженьку збирайся;
Нам уже додому час:
Цар чекає там на нас,
З нетерплячки умирає".
А Іван одповідає:
"Рад я скриньку підійнять,
Тільки де ж то сили взять?!
Певно, в скриню цю трикляту
Цілу череду рогату
Кит чортів напакував.
Сяк і так я міркував,-
Та куди! Даремна й мова!"
Не сказавши ані слова,
Горбоконик-стрибунець
Скриньку взяв, мов камінець,
Та й поклав собі на шию.
"Ну, в дорогу! Май надію
Все що хочеш осягнуть.
Хай щаслива буде путь!"
Проти ясної зірниці
Прибувають до столиці.
З ґанку цар до них біжить:
"Де мій перстень?" — він кричить.
Тут Іван з коня злізає
І царю відповідає:
"Не турбуйся, персник є!
Клич-но військо ти своє,
Щоб підняти цю мороку.
Чуба я нагрів нівроку!"
Скликав цар своїх стрільців
І негайно їм велів
Скриньку внести у світлицю,
Сам побіг по цар-дівицю,
Каже: "Серденько моє,
Не турбуйся! Персник є!
От тепер без перепони
Шлюб ми візьмемо законний.
Завтра можем, серденя,
Повінчаться ще до дня.
Хочеш, може, пташенятко,
Персня бачити спочатку?
Ти подай-но тільки знак!"
А царівна каже так:
"Царю! Мушу я признатись —
Не годиться нам вінчатись".
"Чом же, ластівко моя?
Чим тобі не любий я?
Бач — нема чого таїтись —
Дуже хочу я женитись!
Можу вмерти, далебі,
Буде гріх тяжкий тобі!"
"Чи тобі ж я, царю, рівня? —
Каже так йому царівна.-
Глянь на себе, — ти вже дід,
А мені ще жити слід.
Як же можна нам вінчатись?
Всі царі почнуть сміятись,
Скажуть: дід онуку взяв!"
Цар у гніві закричав:
"Хай-но тільки засміються.
З переляку затрясуться:
Всі їх царства рознесу,
Потопчу і розтрясу!"
"Ну, не будуть хай сміятись,
А не можна нам вінчатись, —
Взимку квітам не цвісти:
Я красуня, — ну, а ти?..
Чим ти можеш похвалиться?"
Каже так йому дівиця.
"Я старий, та ще бравець! —
Каже цар їй навпростець. —
Як візьму причепурюся,
В шори-вбори приберуся,
То заткну ще, сто чортів,
Всіх за пояс парубків!
Треба тільки одружиться!"
Каже знов йому дівиця:
"Не хвалися, царю! Знай,
Що не вийду я та й край
За бридкого, за старого,
За беззубого такого!"
Цар подумав-погадав
І дівиці проказав:
"Ой, недобра ж ти дівиця!
Страх як хочеться жениться;
Ну, а ти, як на біду:
Не піду та не піду!"
"Я не хочу за старого,
Хочу я за молодого!
Стань, як перше, молодець,
То хоч зараз під вінець!"
"Панно красна ще й ласкава,
Це тяжка занадто справа:
Бог лиш творить чудеса!"
Каже дівчина-краса:
"Як себе не пожалієш,
Зразу ти помолодієш.
Слухай: завтра на зорі
У широкому дворі
Вірним слугам накажи ти
Три котли у землю врити
І багаття розпалить.
У котел один налить
Накажи води із річки,
В другий —теплої водички,
Ну, а в третій — молока,
Хай кипить, аж витіка.
От як хочеш ти женитись,
Гарним хлопцем ізробитись,
То пірни одним стрибком
У котел із молоком;
Далі в воду скоч варену,
Після того — у студену.
Із холодної води
Вийдеш красень хоч куди!"
Цар дворян своїх гукає,
По Івана посилає.
"Що там? Знов на окіян? —
Каже заспаний Іван. —
Годі вже, не підманити!
Бач, не можу я й ходити:
Геть розтрясся на коні!"
"Ні, Івасю милий, ні!
Завтра хочу я звеліти
Три котли у землю врити,
Вкруг багаття розпалить.
У котел один налить
По краї води із річки,
В другий — теплої водички,
Ну, а в третій — молока,
Хай кипить, аж витіка.
А тобі — легенька праця:
Задля спроби іскупаться
В молоці та у воді.
Влізу в них і я тоді".
"Ач, яке він замишляє! —
Наш Іван одповідає.-
Шпарять тільки поросят,
Та індиків, та курчат;
Я ж тобі не поросятко,
Не індик і не курчатко!
Ще холодної води
Не боюсь, пірну туди,
А почнеш її варити —
Ні! Мене не піддурити!
Годі, царю, мудрувать,
Щоб Івана ошукать!"
Цар, труснувши бородою:
"Торгуватися з тобою?! —
Закричав.— Ну, ну, мурло!
Все щоб зроблено було!
А як ні — гляди, гультяю,
Нагаями відшмагаю,
Розтерзать тебе звелю
І на сотню мук пошлю —
У тюрму, в диби, на палю!
Геть!" Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.
"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? —
Каже коник-малючок.-
Чи старий наш женишок
Знову вигадав затію?"
Горбоконика за шию
Міцно наш Іван обняв.
"Ох, біда нам! — він сказав. —
Цар не знать що витіває;
Здумай сам, повеліває
Іскупатися в котлах,
А в яких — сказати страх!
Що в однім — вода студена,
В другім, конику,— варена,
В третім — молоко кипить!"
Каже коник, не мовчить:
"От оце уже так діло!
Треба нам чинити вміло.
Як тут ще раз не згадать:
Слід було пера не брать;
Через нього ти, Іване,
Встряв у діло це погане...
Ну, не плач-бо, не ридай!
Ще не всьому, друже, край.
Я скоріше сам загину,
Ніж тебе, Іване, кину.
Слухай: завтра на зорі,
Роздягнувшись у дворі,
Попроси лише царя ти,
Щоб по мене він послати
Преласкавий дозвіл дав:
Попрощатися, мовляв,
Ти зо мною хочеш ревно.
Цар погодиться, напевно.
От, як я хвостом махну,
Морду в воду обмокну
Ще й на тебе двічі присну,
Свистом голосно присвисну,-
Ти ушей не розпускай:
В молоко оте стрибай,
Далі в воду у варену,
А тоді вже у студену.
Ну, тим часом не журись.
Та й на сон собі кладись".